2 грудня 2024
«Дай Боже нам любити Україну понад усе
сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити
її — втративши. Настав час великого вибору:
або єдність і перемога та шлях до світла,
або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».
В’ячеслав Чорновіл
24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Акт про державну Незалежність України. Однак, згідно із чинним на той час законодавством. питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом.
Далеко не всі національні демократи були за проведення референдуму. Хтось не був впевнений в його результаті – чи буде більшість? А якщо буде – то чи буде вона переконливою? Хід подій змінив керівник демократичної «Народної ради» у парламенті Ігор Юхновський – саме він у виступі перед ухвалення Акту про Державну Незалежність запропонував підтвердити його на всеукраїнському референдумі.
Він вважав, що проголошення Незалежності буде нетривким через те, що ще існувала Верховна Рада Радянського Союзу, яка могла денонсувати рішення Верховної Ради України. Хоч це було б і незаконно, але мало що тоді незаконного робилося?! Серед демократів не було єдності – проти був, за його словами, наприклад, один із провідних політиків того часу, колишній радянський дисидент В’ячеслав Чорновіл.
«Бо невідомо як, так би мовити, поведе себе народ. І все-таки я написав цей пункт… І Кравчук подав потім паралельно з проголошенням Незалежності і (поставив на голосування окреме рішення) про проведення референдуму. Я так думаю, що Леонід Макарович був все-таки обережний і страхувався – він теж не був впевнений, що народ проголосує. Але перед (комуністичною) партійною більшістю він себе повністю реабілітував», – згадував Юхновський.
На проведенні референдуму також наполягали і комуністи – Постанова про референдум була ухвалена перед ухваленням Акту про Державну Незалежність. «Комуністи референдумом виправдовували їхнє голосування за Незалежність. А друга річ – я думаю, що вони десь глибоко в душі були переконані, що через референдум можна було зупинити процес суверенізації України. Вони думали, що позитивний результат не пройде», – пояснював логіку дій тодішньої компартійної більшості в парламенті Іван Заяць, який також тоді був опонентом ідеї референдуму.
Степан Хмара, ексдисидент і теж депутат першого скликання, казав так: «Були спекуляції насамперед наших недругів – що, мовляв, це вони собі там у Верховній Раді щось надумали, а це не підтримує суспільство – тому треба було референдум проводити».
Після 24 серпня 1991 року одразу почалась агітація про переваги власної держави. Народний рух випустив мільйони летючок, активно запрацювала як державні преса і телебачення, так і дуже поширений тоді опозиційний самвидав.
Напередодні референдуму великий вплив на події в країні мала монолітна позиція української інтелігенції. Ліна Костенко в ті дні написала в своїй промові до народу: "Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!"
Провідні кандидати на президентських виборах – Леонід Кравчук та В’ячеслав Чорновіл – не стільки навіть власну виборчу кампанію вели, як агітували в поїздках областями за Незалежність. Цим же займались ще кілька кандидатів від демократичних сил включно з колишнім дисидентом Левком Лук’яненком та Ігорем Юхновським.
Результати Всенародного референдуму 1 грудня 1991 року відобразили глибинне прагнення українського народу мати власну незалежну державу. У всенародному виявленні взяли участь 84,2% виборців, 21 мільйон 804 тисячі 71 громадянин України своїми голосами «Так» підтримали Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року народними депутатами України першого скликання. А це означало, що 90,3% громадянина України сказали: «Так, ми підтверджуємо Акт проголошення Незалежності», що й поставило останню крапку в утвердженні новітньої української державності. У Тернопільській області прихильників незалежності виявилося найбільше – 96,67%, чим ми можемо пишатися.
Крім України, більше жодна республіка СРСР не проводила референдумів про підтвердження незалежності, що надало результатам плебісциту ще більшої ваги.
Так громадяни України за результатами Референдуму виконали всі жорсткі формальні юридичні вимоги, які тоді діяли відповідно до закону СРСР «Про порядок виходу (чи як тоді сумно жартували «невиходу») союзних республік зі складу СРСР».
Згідно із цими вимогами мало проголосувати «Так» не менше двох третин від тих, хто мав право голосу (це сталося); якщо в складі республіки є автономія, то там — не менше половини «Так» (Кримська автономія проголосувала 54,2 % «так») та інші вимоги, які були теж повністю виконані.
Разом з фактом такого потужного волевиявлення українських громадян ці формальні ознаки були важливими й для подальшого міжнародного визнання України.
5 грудня 1991 року Верховна Рада України затвердила результати Всенародного референдуму про підтримку Акту проголошення незалежності України; ухвалила Звернення до парламентів і народів світу про державну незалежність України; заявила про вихід України з Радянського Союзу: «Україна вважає недійсним для себе Договір про утворення СРСР від 1922 року», що стало головним каталізатором його розвалу, падіння комуністичної ідеології та величезних геополітичних змін в Європі й у світі.
Вже за тиждень лідерами України, Росії та Білорусі у Біловезькій Пущі було задекларовано кінець СРСР «як геополітичної реальності та суб’єкта міжнародного права» і проголошено створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Леонід Кравчук пізніше згадував, що в ключовій розмові з Борисом Єльциним в Біловезькій Пущі, коли російський лідер пропонував Україні стати частиною нового союзного договору, Кравчук послався саме на референдум і його дуже переконливий результат: мовляв, звиняйте, але не можу – отримав мандат від народу на незалежну державу! Єльцин, за словами Кравчука, його зрозумів... Леонід Кравчук, пригадуючи події грудня 1991-го, наголошував, що без всеукраїнського референдуму не було б і Біловезької угоди. А коментуючи подальшу позицію Путіна, зауважував: «Він скрізь розповідає, що цю угоду підписали кілька осіб під випивку і закуску, мало не під кущами. Начебто ми нав’язали цю ідею народові. Але всеукраїнський референдум спростовує такі твердження. Його було проведено дуже вчасно. Одразу після підписання Біловезької угоди комуністи двічі ставили на голосування у Верховній Раді питання про її денонсацію. У відповідь на це з парламентської трибуни я заявляв: «Можете поставити хоч горщик, тільки порадьтеся спочатку з народом, бо за незалежність проголосував народ».
Також референдум дав старт міжнародному визнанню щойно народженої Української держави. Першою одразу Україну визнала Польща, трохи не встигла за нею, але була першою державою Заходу – Канада. Першою відкрила посольство в Києві Угорщина, піднявши статус свого консульства, яке існувало в Києві з радянських часів. США та провідні держави Заходу визнали незалежність України в кінці грудня...
«США казали, що якщо наберете 70 відсотків підтримки на референдумі, то Сполучені Штати визнають Незалежність. Це не було рішенням якимсь, а були це радше якісь попередні неофіційні умови. Але ми знаємо, що результат перевершив», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода Степан Хмара.
«Більш стійкого юридичного утвердження Незалежності країни в світі не існувало… Ні одна опозиційна (до України) сила у світі не могла вже заперечувати. Це була історично абсолютно незворотна дія», – пояснював значення українського референдуму академік Ігор Юхновський.
А Іван Заяць зауважував на такому аспекті: «Цей референдум показав, що українська державність виникла не з інтересів купки якихось політиків, а що вона справді постала від бажання мати свою державу, з одвічного прагнення українців до волі»..
Саме всеукраїнський референдум 1 грудня 1991-го переконливо довів, що навіть у складі СРСР Україна не була «штучним формуванням», як доводить Путін, і одностайно скористалася можливістю повернути собі свободу. І якби на початку 1990-х ми не відновили державність, не проголосили незалежність, не провели Референдум, не створили власної самостійної держави, то сьогодні, через 33 роки, на території нинішньої України було б, як в часи російської імперії до 1917-го, дев’ять російських губерній. Активних українців було б знищено, непокірних депортовано, інших асимільовано в «русскій мір» як це вже сталося з народами, поневоленими Росією, і як це відбувається сьогодні на окупованих землях України. Росіяни ведуть проти нас війну на знищення — екзистенційну війну, а ми боремося за власну державну незалежність, гідність і свободу.
Історичне значення референдуму 1 грудня полягає у тому, що він став кінцем радянської імперії. Тому боротьба за свободу й незалежність наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років XX століття, останнім акордом у якій був всенародний референдум 1 грудня 1991 року, стала продовженням тисячолітньої боротьби українського народу. Завершилася вона здобуттям і мирним відновленням повної державної незалежності України, а війна з імперською Росією відклалася на 23 роки — до 2014-го.
Документи онлайн-виставки, присвячені річниці всеукраїнського референдуму висвітлюють події після 24 серпня 1991 року. Вже наступного дня Тернопільська міська рада своїм рішенням, яке демонструється в експозиції, припинила діяльність осередків КПУ на території області для перевірки їх причетності до подій 19-21 серпня і недопущення знищення документів. Преса повідомляла, що колишній режим спішно почав знищувати документи комуністичної доби. Дійшло до того, що масово спалювалась комуністична література. Наявні копії агітаційних матеріалів про всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, кандидатів у президенти України Леоніда Кравчука і В’ячеслава Чорновола, відомостей про його результати на території кожної області України і кожного населеного пункту нашої області, газетні публікації-спогади тернопільських активістів підготовки до Референдуму, зразок бюлетеня для голосування, посвідчення представників рухівців з Тернопільщини, які їхали агітувати за незалежність перед голосуванням на схід України, документи Тернопільської обласної ради з питань підготовки до Референдуму та інші.
За це “так”, висловлене 33 роки тому, ми боремося сьогодні. За всю Україну. За нашу землю і нашу свободу. За те, аби синьо-жовтий майорів на всіх кордонах, і щоб більше ніхто не наважився їх перекроювати. За те, щоб ми самі обрали свій шлях: йти до Перемоги! І ми обов’язково її виборемо!
