У рамках відзначення 210-го ювілею від дня народження Тараса Шевченка, пропонується на розгляд історико-краєзнавча розвідка про перебування Великого Кобзаря на території Тернопільщини. У статті на основі доступних джерел проаналізовано особливості маршруту Київ - Почаїв, деталі проживання і зустрічей та питання авторства творів.
22 березня 1845 року Рада імператорської Академії мистецтв присвоїла Тарасові Шевченкові звання некласного художника. Наступного дня випускник отримав у канцелярії Альма-матері документ на проїзд в Україну, перебування там протягом деякого часу та повернення назад і, не чекаючи на атестат (його випишуть аж 10 грудня), через кілька днів виїхав із Петербурга на батьківщину. До пізньої осені він проживав на Полтавщині (переважно в поміщика Олександра Лук’яно́вича в селі Марʼїнське під Миргородом та в лікаря Андрія Козачковського в Переяславі)[1]. Популярний поет-романтик, автор п’яти книжок[2], художник з академічною освітою і цікавий співрозмовник-інтелектуал усюди був бажаним гостем, але йшов 32-й рік життя, тому треба було шукати стабільного заробітку і якось облаштовувати своє життя.
Наприкінці 1845 року Шевченкові запропонували роботу в організованій у Києві Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів, що мала виявляти, збирати, описувати й публікувати різноманітні пам’ятки старовини, зокрема обстежувати архіви державних установ, магістратів, монастирів і панських маєтків; розкопувати кургани, городища та інші археологічні пам’ятки; збирати етнографічні й фольклорні матеріали; обмірювати й замальовувати історичні споруди тощо. Ініціатором появи цієї інституції був київський генерал-губернатор Дмітрій Бібіков. У підпорядкованих останньому Київській, Подільській і Волинській губерніях, територія яких опинилася в межах Росії в результаті поділів Речі Посполитої 1793-го й 1795-го років, ще жило покоління, дитинство і юність якого минули в іншій державі; у тутешній верхівці суспільства домінувала польська культура. Імперії треба було довести споконвічно російський характер анексованої нею Правобережної України й тим самим історично обґрунтувати правомірність жорсткої русифікації, що проводилася після розгрому постання поляків 1830–1831 років. Саме в цьому полягало головне завдання Тимчасової комісії. Задумана Бібіковим як ідеологічний придаток канцелярії генерал-губернатора, вона мала чималі успіхи у виявленні, збиранні й вивченні старовини «Юго-Западной России» і грала вагому роль у формуванні української ідентичності освіченої верстви тутешнього населення, базованої на пам’яті про минуле цього краю.
У середині 40-х років XIX ст. в Тимчасову комісію входили чотири групи осіб, по-різному причетних до її діяльності. Першу становили так звані почесні члени – церковні ієрархи, крупні чиновники, аристократи, поважні вчені, які мали додавати інституції авторитету своїми статусами; другу складали дійсні члени – кілька професорів Університету св. Володимира і Київської духовної академії та один із відомих свого часу колекціонерів; третя, до якої мав увійти й Шевченко, об’єднувала близько півтора десятка рядових членів-співробітників; четверта – два члени-кореспонденти з провінції[3].
10 грудня 1845 року комісія постановила звернутися до генерал-губернатора з клопотанням про запрошення Шевченка «на звання співробітника комісії для знімків із предметних пам’яток» із платнею 150 рублів сріблом на рік[4]. Хоча винагорода за працю була досить скромною (молодший учитель гімназії отримував тоді 300 рублів[5]), поет прийняв цю пропозицію. Наприкінці зими 1846 року нового співробітника відрядили на Чернігівщину, літом він брав участь у розкопках під Фастовом кургану Переп’ят, а 21 вересня Бібіков розпорядився, щоб виїхав у Київську, Подільську й Волинську губернії. Мета чергової експедиції полягала в тому, щоб зібрати місцеві перекази, оповідання й пісні «і наскільки можна записати їх у тому вигляді, як вони є», та дані про відомі кургани й зробити ескізи їх; оглянути й описати монументальні пам’ятки та старовинні споруди, щоб наступного року можна було замалювати їх; зібрати різноманітну старовину, зокрема історичні документи, або хоча б розвідати, де вони є; поїхати в Почаївську лавру й замалювати зовнішній вигляд, інтер’єр головного храму та вигляд із тераси на околиці[6].
На час відрядження Шевченка комісія мала вже уявлення про історичну спадщину Волині. У серпні 1843 року за розпорядженням Бібікова сюди виїжджав професор університету Василь Домбровський. Він обстежив тоді архіви Кременця, Почаєва, Луцька й Володимира і привіз до Києва чимало старовинних рукописів[7]. У Кременецькому повіті за дорученням генерал-губернатора від 1843 року пам’ятки старовини збирав повітовий стряпчий Володимир Сивіцький. Літом 1844 року він проводив навіть археологічні дослідження тутешнього замку, зокрема, розкопав підземелля башти, що нависає над містом, та обстежив криницю[8]. Того самого року комісія отримала від нього витяг із кременецьких міських книг, за яким видала згодом тексти надзвичайно інформативних описів Володимирського, Луцького й Кременецького замків 1545 року[9]. В Острозі місцевою давниною займався вчитель повітового училища Яким Перлтейш[10].
Хоча програма відрядження Шевченка була досить широкою, головне завдання його як художника полягало, очевидно, в тому, щоб привезти малюнки Почаївської лаври та інших пам’яток, бо саме з іконографічними матеріалами комісія відчувала найбільші труднощі. За вказівкою Бібікова губернатори пробували залучати до цієї роботи повітових землемірів, та через брак у них відповідних навиків з того нічого не виходило. З підвладних генерал-губернатору просторів Правобережної України у відповідь на його вимогу до Києва надійшли тільки малюнки Богоявленської церкви й трьох башт замку в Острозі, зроблені підпоручиком будівельного загону Іванченком[11].
21 вересня 1846 року Шевченкові видали в канцелярії генерал-губернатора відкритий лист до місцевої поліції з наказом усіляко сприяти виконанню покладених на нього завдань, запечатані пакети з посланнями губернаторам і православним владикам Волині та Поділля, 150 рублів сріблом так званих прогінних і кормових грошей, спеціальний шнуровий зошит для запису витрат і подорожню грамоту[12], яка слугувала своєрідним тимчасовим посвідченням особи і давала право на користування поштовими кіньми та в’їзд у повітові й губернські міста імперії. У цьому документі на спеціальному бланку форматом близько 45 на 35 сантиметрів із двома клеймами, що містили зображення державного герба та напис «По казенной надобности», було вказано, звідки й куди їде подорожній та скільки коней слід видавати йому «без затримки» на поштових станціях «за указні прогони», тобто оплату транспортної послуги за встановленою таксою. На в’їздах у повітові й губернські міста стояли застави зі шлагбаумами, на яких чергували офіцери й так звані інваліди, тобто солдати нестройової служби. Мандрівник пред’являв свою подорожню, і солдат пропускав підводу, якою той їхав.
Усі мандрівники того часу їздили поштовими трактами, що поділялися на головні, губернські й повітові і по-народному називалися стовповими шляхами, оскільки обабіч них стояли верстові стовпи. Уздовж цих наїжджених ґрунтових доріг знаходилися поштові станції на відстані 15–20 верст одна від другої. Головні й губернські тракти були нанесені на карти й докладно описані в спеціальних дорожниках – путівниках, які містили переліки станцій, дані про відстані між ними, кількість коней на кожній та ціни за поверстовий прогін одного коня. Поштові тракти перебували у віданні губернських дорожніх комісій і підтримувалися в порядку на основі натуральної повинності навколишнього населення. Крім поштових, існували ще торгові шляхи з поверстовою платою за перевезення вантажів[13]. Мережа їх була густішою, але на цих трактах не було станцій із поштовими кіньми, тому мандрівники, особливо ті, що їхали в далеку дорогу, тим більше «по казенной надобности», не користувалися ними.
Про подорожнього, який вирушав у дорогу власним транспортом, казали, що він їде «на довгих», а переміщення поштовими кіньми називали їздою «на перекладних». Мандрівник прибував на станцію, пред’являв тут чиновнику, якого називали станційним доглядачем, свою подорожню й чекав на появу вільного ямщика – візника з місцевих мешканців із кіньми й тарантасом – чотириколісним пасажирським візком на довгих розворах, що бував – залежно від пори року та погоди – із відкритим або закритим верхом. Дочекавшись його, платив «прогінні» й прямував до наступної станції, а там сходив, пересідав до іншого ямщика і їхав далі. Якщо всі коні були «в розгоні» і треба було довго чекати, іноді навіть по кілька годин, то за бажанням мандрівник міг їхати «на вільних», тобто найняти собі візника з місцевих селян чи міщан, що підробляли перевозом пасажирів і вантажів, але в будь-якому випадку доглядач станції повинен був уписати його подорожню в свою книгу. Щоб дешевше було, та й веселіше в дорозі, намагалися їхати разом із попутником. Пасажири могли переміщуватися також регулярними поштовими екіпажами, які ходили між губернськими містами, але графіки руху їх обмежували пересування, оскільки передбачали здебільшого по два виїзди на тиждень[14].
На станціях мандрівникам могли запропонувати хіба що кип’яток, тому вони харчувалися в придорожніх корчмах, а на довший перепочинок зупинялися в заїздах, які іноді називали на російський манер постоялими дворами. Ці пристанища для подорожніх були не тільки в губернських і повітових містах, а й у містечках і навіть при значніших поштових станціях на великих трактах.
За правилами, встановленими поштовим відомством, зимовими дорогами ямщики мали возити своїх пасажирів зі швидкістю 12, літніми – 10, а весняними й осінніми – 8 верст за годину[15]. Під час мандрівки Шевченка світловий день тривав близько 10 годин. Звичайно, їздили й уночі, та це не завжди бувало безпечно, до того ж через утому час від часу таки доводилося зупинятися на перепочинок, тому восени й весною за добу долали максимум 85 верст. На коротших дистанціях швидкість переміщення бувала й більшою, а на довших – меншою.
Під час відрядження 1846 року на Поділля і Волинь Шевченко їздив, зрозуміло, поштовими трактами і «на перекладних», а «на вільних» міг добиратися тільки туди, куди не ходили поштові коні. Відповідно до службового становища він міг претендувати на станціях тільки на пару коней. Швидкість його переміщення становила 75–80 верст за добу.
Маршрут Шевченка дуже слабо відображений у відомих нам історичних джерелах. Точно знаємо, що 2–3 жовтня він перебував у Кам’янці-Подільському, 20 жовтня – у Почаєві, 25 або 26 жовтня в’їхав на зворотному шляху в Житомир і не пізніше 28 жовтня прибув до Києва.
Як же найраціональніше виглядає Шевченків маршрут у світлі відомих нам достовірних даних?
Десь у середині 20-х чисел вересня 1846 року Тарас вирушив головним поштовим трактом Москва – Радивилів із Києва на Житомир. За дорожньою картою, він минув 7 поштових станцій, на кожній з яких неминуче робив пересадку, і проїхав 146,75 верст[16]. У Житомирі поет не застав, очевидно, ні губернатора, ані єпархіального архієрея, тому залишив у канцеляріях отримані від Бібікова пакети й, не чекаючи на розгляд їх, подався поштовим трактом через Бердичів і Проскурів на Кам’янець-Подільський, відстань до якого становила 276,75 верст[17]. Сумарно йому довелося проїхати 423,5 верст і здійснити 23 пересадки на поштових станціях. З огляду на визначену вище швидкість пересування в осінніх мандрівках загалом на дорогу пішло п’ять-шість діб.
1 жовтня, у вівторок, Шевченко мав доставити вже адресатам листи Бібікова, бо наступного дня подільський і брацлавський архієпископ Арсеній направив у Тимчасову комісію, в яку входив як один із почесних членів, повідомлення, що розпорядився всіляко сприяти її співробітникові[18]. На скільки часу Тарас затримався в адміністративному центрі Поділля і чим там займався, відомі нам документи мовчать. Знаємо тільки, що 3 жовтня вчитель тутешньої гімназії Петро Чуйкевич, палкий шанувальник усної народної творчості й поетів знайомий від літа 1843 року, уписав у його альбом три народні пісні[19].
З Кам’янця-Подільського Шевченко подався на Почаїв. Добиратися сюди можна було двома маршрутами. Один із них – знайомим уже трактом до Проскурова, звідти губернським поштовим шляхом через Ямпіль до Кременця[20], а далі звичайною дорогою до Почаєва. Цим маршрутом треба було подолати 245,75 верст і при своєчасних подачах транспорту затратити десь три дні, та вельми сумнівно, що Тарас наважився восени, при непевній погоді, скористатися ним, особливо якщо взяти до уваги забезпечення тутешніх поштових станцій невеликою кількістю коней. Інший маршрут – через Проскурів, Старокостянтинів, Заслав, Острог до станції Гульча, далі трактом Москва – Радивилів через Дубно до станції Кам’яна Верба*, а звідти звичайною дорогою 25 верст до Почаєва. Хоча він і довший – за поштовим путівником 326 верст, зате набагато надійніший, бо йшов дорогами із відчутно інтенсивнішим рухом і значно кращим забезпеченням поштових станцій кіньми. Саме цим маршрутом літом 1833 року Александер Міцкевич, що добре знав, очевидно, шляхи Волині й Поділля, оскільки понад п’ять літ працював у Кременці вчителем ліцею, вів із Кам’янця-Подільського до Кременця інспектора тамтешньої гімназії Івана Сбітнєва, разом з яким мав готувати на Волині ґрунт для заміни польських шкіл російськими[21]. За поштовим путівником, мандрівники подолали тоді 315 верст, на які потратили близько трьох діб (як зазначено вище, літніми дорогами пересувалися зі швидкістю 10 верст за годину, та й світловий день був значно довшим). Якби вони добиралися згаданим вище шляхом через Ямпіль, то відстань була б значно меншою – 220,75 верст[22]. Очевидно, вибір Міцкевичем маршруту зумовлювався не довжиною дороги, а якістю транспортних послуг і зручністю. Те саме радили, мабуть, у Кам’янці і Шевченкові.
Коли саме Шевченко прибув до Почаєва і на скільки часу зупинився тут, невідомо. Знаємо тільки, що 20 жовтня він записав у містечку три народні пісні[23].
За відсутності священноархімандрита головною особою в лаврі був намісник. Під час відвідин Шевченком Почаєва цю посаду займав архімандрит Григорій, у миру Микола Григорович Немоловський, попович із розташованого під Корцем села Середня Деражня, 1786 року народження. Це був добрий за характером і дотепний чоловік, охочий до розмов з інтелігентними людьми. Після відвідин 1845 року лаври Костомаров писав своєму приятелю Сементовському, що намісник «говорить малоросійською мовою і сипле анекдотами: людина найлюб’язніша і разом із тим втілена доброзичливість»[24].
Волинська духовна консисторія розглянула лист Бібікова архієпископу Никанору 15 жовтня, її лист духовному собору лаври з відповідним розпорядженням, датований 22 листопада, а до адресата він дійшов аж 30 листопада[25]. Та попри те, що Шевченко прибув у Почаїв без належного дозволу духовної влади, архімандрит Григорій поставився до нього, очевидно, дуже доброзичливо. У противному разі принаймні одну з акварелей ту, на якій зображено внутрішній вигляд Успенського собору, Тарас – точно не зміг би виготовити.
Де Шевченко проживав у Почаєві? На час приїзду гостя з Києва лавра мала чотири готелі. 1838 року тут збудували притулок для прочан із простолюду, фронтальна стіна якого була з дерева, а решта – плетені з пруття й обмазані глиною. Та ця примітивна споруда знаходилася далеко від лаври, за заставою, окремо від забудови містечка. На заміну їй 1846 року звели новий притулок для простолюду – на захід від лаври, через дорогу від належних їй саду, конюшні й ставка (у районі сучасної автостанції). Це був великий дерев’яний будинок довжиною 20 і шириною 3 сажні, фронтом на південь, із колонадою спереду, покритий ґонтовим дахом; він мав два входи й 14 вікон. З боку від лаври тут облаштували дві кімнати з пічками, одна з яких призначалася для обігріву приміщення, а інша – для приготування їжі. Протягом 1845–1846 років облаштували також два готелі «для відвідувачів вищого класу»: один із них – на чотири відділення – у розташованому поряд із дзвіницею мурованому будинку, з балкона якого відкривалася чудова панорама околиць Почаєва; другий – на два відділення – у мурованому будинку зліва від головного входу в лавру, де перед тим була духовна консисторія. Ще один гостинний дім, на сім невеличких кімнат, облаштували в дерев’яному будинку, який раніше займали соборні диякони[26].
Під час приїзду весною 1845 року в Почаїв Миколи Костомарова готелі «для відвідувачів вищого класу» ремонтувалися й умебльовувалися. Мемуарист іронічно згадує в листі до приятеля якийсь «будинок – бог знає що – готель, в якому не буває жодного гостя», тому попри те, що мав рекомендаційний лист одного з викладачів духовної семінарії в Кременці, він зупинився в «паскудній корчмі»[27].
З перелічених вище споруд до наших днів зберігся тільки мурований будинок зліва перед головним входом у лавру. Інший мурований будинок, із балконом, розібрали на початку XX ст. у зв’язку з розчисткою майданчика під Троїцький собор. Обидві дерев’яні споруди з часом демонтували, очевидно, через втрату ними придатності.
У літературі побутує кілька варіантів відповіді на сформульоване вище питання про місце проживання в Почаєві Тараса Шевченка.
1961 року відомий краєзнавець Петро Медведик висловив думку, що поет зупинився в П-подібному «будинку для прочан» на східному схилі пагорба справа від вулиці в лавру, збудованому начебто в липні 1846 року[28]. Насправді ж тоді з’явився згаданий вище притулок для простолюду, розташований з діаметрально протилежного боку – на захід від лаври, а споруда, яку мав на увазі Медведик, постала на два десятиліття пізніше: 1862 року лавра придбала суміжну з її територією ділянку землі й через п’ять літ завершила будівництво тут на кам’яному фундаменті великого П-подібного дерев’яного будинку під ґонтовим дахом, який відвела для прочан із простолюду[29], а на початку XX ст. в його дворі вимурували так званий Червоний готель, де нині духовна семінарія. Попри помилковість, думка Медведика дожила в літературі до наших днів[30].
Під час відзначення 1964 року 100-річчя з дня смерті Шевченка місцеві шанувальники Кобзаря «поселили» його в імпозантній будівлі зліва за головним входом у лавру і прикріпили на її фасаді пам’ятну дошку з написом: «В цьому будинку восени 1846 року проживав великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко»[31]. Насправді Тарас не міг зупинятися тут. Цю триповерхову споруду, яку ченці-василіани почали будувати 1823 року для відкритої ними повітової школи, зайняв священоархімандрит лаври. У середньому ярусі в серпні 1844 року архієпископ Никанор освятив домову Петропавлівську церкву[32]. В архієрейському палаці могли проживати хіба що дуже поважні особи. Літом 1845 року, під час чергового наїзду Никанора, в архієрейських покоях зупинявся намісник імператора в автономному Польському Королівстві граф Іван Паскевич, який по дорозі з Варшави завітав на кілька днів у Почаїв[33]. Та цей вельможа, за оцінкою його біографа, «за своїм значенням у державі, у середовищі російських підданих не мав собі рівного»[34]. Попри помилковість, ця «адреса» Шевченка теж прижилася в літературі[35], а «підтвердженням» її слугує сучасна меморіальна дошка, якою на початку нашого століття замінили попередню.
У середині 80-х років Петро Жур написав, що Тарас зупинявся в лаврському готелі, розташованому напроти архієрейського дому, справа за головним входом, частково зображеному на одній з акварелей почаївського циклу[36]. Ця думка видається допустимою, якщо її доповнити словом «мабуть» або «ймовірно».
Якщо взяти до уваги, що Шевченко відвідав Почаїв за старим календарем у 20-х числах жовтня, а за новим на початку листопада, коли паломників практично не бувало і починав дошкуляти осінній холод, то з найбільшою впевненістю можна стверджувати, що поет проживав у компактному мурованому готелі зліва перед головним входом, який теж потрапив на ту саму акварель. Цей будинок уцілів до наших днів.
З виконаного Шевченком у Почаєві до нас дійшли три ескізи олівцем і чотири акварелі на аркушах паперу форматами 28,2–28,9 × 37,6–37,8 см. На ескізах лавра зі сходу, внутрішній вигляд Успенського собору та вид із галереї перед ним на околиці, а на акварелях лавра зі сходу і з півдня, інтер’єр того самого храму і той самий вид на околиці[37]. Попри те, що художник працював у соборі щонайменше кілька годин, у велетенському храмі зображено тільки четверо людей, двоє з яких – монахи. Ця малолюдність зумовлена тим, що традиційно після Покрови (1 жовтня) богослужіння припинялися тут і продовжувалися далі в «теплій» Троїцькій церкві в невеличкому приміщенні в кінці західного крила чернечого корпусу[38], а відновлювалися аж на Благовіщення (25 березня). За експертними оцінками сучасних митців-акварелістів, на почаївський цикл робіт художник потратив не менше чотирьох днів*.
З руки літературознавця Василя Щурата в культурний обіг потрапила думка про відвідини Шевченком містечка Вишнівець, відомого розкішною резиденцією князів Вишневецьких та їхніх спадкоємців графів Мнішхів із великою бібліотекою, цікавим архівом, чималою кількістю художніх полотен та іншими мистецькими надбаннями. Наприкінці травня 1905 року за дорученням угорського уряду Щурат приїжджав сюди з Бродів, де вчителював у гімназії, на пошуки могили графа Шимона Форґача, одного активних учасників визвольної війни угорського народу 1703–1711 років, якому судилося померти тут 1730 року[39]. Як офіційна особа вчений приїхав із листом київського, подільського і волинського генерал-губернатора з проханням до світської і духовної влади Волині всіляко сприяти закордонному гостю. Становий пристав Дмитро Бутенко розіслав підпорядкованих йому урядників, щоб зібрали найстаріших мешканців містечка. Вони привели троє вишнівчан, і серед них «старого звиш 80-літнього лакея Федора Кружилку». «Переходячи до старої театральної салі, – оповідає Щурат, – Кружилко, нараз обертаючись до мене, спитав:
– А за Шевченка чували?
– Або що?
– Бо тут він був. Кілька днів був. То саля, де він, було, як не малює, то щось пише. За щось таке його арештували. Повідали, сам цар його боявся – його пісні.
– Коли ж то було?
– Того вже не згадаю. Але я ще молодий був. Та не раз і балакав з ним. А ви з Австрії? То тут зараз за границею – Підкамінь, знаєте? Отож він раз мені каже: якби так у Підкамені побути часок. А я гадаю, що на відпуст захотілось піти, питаю: чи ви чували, чого то назвали Підкамінь? І кажу йому, як нечистий взяв каменюку та ніс па кляштор, щоб його придушити, але когут запіяв і не вдалось. А він засміявсь і каже: то не так було, Дмитре; то чортяка нашого брата мав тим каменем там придушити – і придушив. От і Підкамінь!
Більше не міг я видобути з Кружилки про Шевченка. Описував його – не знаю, чи вірно, але так, що між його описом а знаними мені описами мемуаристів я не помічав великої ріжниці. Повторяв, що «поцтивий» був пан, добрий». Як сумлінний дослідник Василь Щурат добре усвідомлював, що почутий від Кружилки епізод із життя Кобзаря потребує перевірки, і докладав зусиль, щоб верифікувати його, але безрезультатно, і, врешті-решт, через 9 літ після відрядження на Волинь наважився таки опублікувати його[40].
З часом свідчення Кружилки обросло деталями. У 60‑х роках XX ст. експедиція Київського університету розшукала його внука, і той повідав, що дід служив у власників палацу конюхом. Шевченко, за розповідями Федора, начебто не раз приходив до його хати й завжди приносив кавуна. «Любив послухати легенди про Хмельницького, Кривоноса і козаків, а вечорами не міг наслухатися пісень». Особливо був вражений розповіддю про те, як власник палацу звелів викласти кам’яну шахівницю, «фігурами» на якій були кріпаки, і ті після кожної партії переходили як програні від одного пана до іншого[41].
Записана Щуратом оповідь піддається опосередкованій верифікації з допомогою ревізьких казок, які складалися під час переписів податного населення, та деяких інших даних.
За архівними документами, 1850 року у Вишнівці мешкав тільки один селянин на прізвище Кружилка – Омелян Гнатович, 1827 року народження, а при ньому жили старші сестри Марія та Олена. Ця невеличка родина була переведена сюди з розташованого за 12 верст села Снігурівка й підселена до свого родича Варфоломія Рейтеровича, разом з яким становила одне господарство, що налічувало 6 душ кріпаків[42]. 1858 року Омелян проживав із тим самим родичем, але мав уже дружину та сина Івана віком два роки; сестри в казці не згадані, вони повиходили, очевидно, заміж і вибули з двору[43].
У володіннях графів Мнішхів піддані на прізвище Кружилка проживали тільки в Снігурівці. 1850 року там були три родини таких кріпаків. В одну з них входив Федір Миколайович Кружилка 1827 року народження зі своєю дружиною. Сімейство, до якого він належав, налічувало аж 15 душ[44]. 1858 року той самий Федір Кружилка залишався в рідному селі. Разом із ним проживали дружина Домка, сини Василь, Петро й Федір, батьки, троє рідних братів, двоє двоюрідних братів – загалом на цей раз родина складалася аж із 19 душ[45]. Коли і як Федір Кружилка, який 1905 року зустрічався зі Щуратом, перебрався зі Снігурівки у Вишнівець, не знаємо, але нема сумніву, що він не міг перетинатися тут восени 1846 року із Шевченком.
Зрештою, у Вишнівці не було кому приймати Шевченка. Граф Кароль Філіп Мнішех, який весною 1845 року справив враження на Костомарова як доброзичлива й досить ерудована людина[46], 12 квітня 1846 року помер у віці 52 роки[47]. Його сини Єжи Філіп та Анджей Єжи, першому з яких було тоді 24, а другому – 23 роки, жили переважно у Франції і марили про продаж родового гнізда далеких предків, з яким не відчували тісного душевного зв’язку. До того ж, перший із них саме в ту пору, 13 жовтня 1846 року, брав у католицькому храмі у Вісбадені в Німеччині шлюб із 16-літньою Анною Марією Ганською[48]. Як бачимо, відвідини Шевченком Вишнівця – вигадка.
Шевченкові приписали свого часу акварельні краєвиди «Церква в селі Вербки» і «Церква в селі Секуні» та рисунок тушшю «План церкви і гробниця кн. Курбського в с. Вербки», начебто намальовані ним під час поїздки 1846 року на Волинь. Першим цю думку висловив юрист і літератор Микола Шугуров у невеличкій замітці в «Киевской старине»[49], слідом за ним повторив Олександр Кониський у відомій хроніці життя поета[50]. Спочатку перелічені тут роботи зберігалися в Тимчасовій комісії, пізніше потрапили до її голови Михайла Судієнка, далі – до відомого свого часу ботаніка, професора Університету св. Володимира Панаса Роговича, який входив у комісію по опису Київського навчального округу, потім до поміщика Чернігівської губернії П. Дорошенка, і нарешті опинилися в Музеї українських старожитностей Василя Тарновського, де Борис Грінченко з посиланням на Шугурова зареєстрував їх у каталозі саме як твори Шевченка[51]. У коментарі до репродукцій цих художніх робіт в академічному виданні спадщини Кобзаря з цього приводу зазначено: «Ніхто з власників цих малюнків не залишив свідчення, що це робота Шевченка. … Порушення лінійної перспективи в обох малюнках, наївна трактовка дерев та примітивна техніка розкольоровки заперечують приналежність цих двох малюнків Шевченкові. Перспективна невправність кресленика також заперечує виконання його Шевченком»[52]. Та попри вердикт мистецтвознавців у літературі далі трапляються твердження, що це таки Шевченкові роботи[53].
На зворотному шляху Шевченко попрямував із Почаєва призабутою нині дорогою на сільце Вірля, переїхав там греблею заболочену долину річки Вірлянки, і попід Божу гору подався до поштової станції Кам’яна Верба, до якої приблизно 25 верст. Якщо він заїжджав після Почаєва до Кременця, то візник мав завернути за греблею через Вірлянку направо, поїхати через містечко Бережці та село Малі Бережці на Королівський Міст і далі на Кременець (приблизно 24 версти). Із Кременця губернська поштова дорога вела через той самий Королівський Міст до станції Комарівська Верба (24,75 верст). Далі великим поштовим трактом Радивилів – Москва Шевченко подався через Дубно, Острог, Корець, Новоград-Волинський на Житомир. У першому випадку він мав подолати 287,25 верст і потратити на дорогу до центру губернії щонайменше три доби, причому без довших зупинок у перелічених містах, а в другому – із заїздом до Кременця – 300,75 верст, на які пішло приблизно чотири доби[54].
2 листопада, у суботу, тижневик «Волынские губернские ведомости» повідомив, що серед осіб, які протягом 25–27 жовтня в’їхали в Житомир, був «співробітник Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, вільний художник Шевченко»[55]. До Києва залишалося 146,75 верст – два дні дороги з однією ночівлею. 28 жовтня Тарас був уже дома, бо наступного дня розписався за місячну заробітну плату в сумі 12 карбованців 50 копійок[56].
За умови, що Шевченко виїхав із Києва 25 вересня, а повернувся назад 28 жовтня, його мандрівка Правобережною Україною тривала 34 дні. Реконструйований нами на основі поштових дорожників і карт маршрут сумарно становив приблизно 1183,5–1197 верст. На саму їзду було потрачено не менше 15–16 діб. На перебування в Кам’янці-Подільському, Почаєві, Кременці та можливі зупинки для знайомства з пам’ятками Дубна, Острога й Корця загалом Тарас мав максимум 18–19 днів. Цього часу було очевидно замало, щоб відхилятися від маршруту, та ще й осінньою порою, не дуже сприятливою для подорожі.
31 грудня Шевченко здав у канцелярії генерал-губернатора рапорт про результати свого відрядження, шнуровий витратний зошит і залишок грошей на суму 34 рублі 69 копійок. Того самого дня Бібіков розпорядився, щоб скарбник перевірив усі дорожні витрати[57].
Джерела
[1] Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. Вид. 2‑ге, перероб. та доп. Київ, 1982. - С. 66; Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. Вид. 2, доп. Київ, 1976. - С. 64–65, 67–71. Тут і далі дати за старим стилем.
[2] Шевченко Т. Кобзарь. Санкт-Петербург, 1840; Шевченко Т. Гайдамаки: Поэма. Санкт-Петербург, 1841; Шевченко Т. Чигиринский Кобзарь и Гайдамакы: Две поэмы на малороссийском языке. Новое изд. Санкт-Петербург, 1844; Шевченко Т. Гамалия. Санкт-Петербург, 1844; Шевченко Т. Живописная Украина. Санкт-Петербург, 1844.
[3] Журба О. І. Київська археографічна комісія. 1843–1921: Нарис історії і діяльності. Київ, 1993. - С. 173–174, 176.
[4] Тарас Шевченко: Документи та матеріали. - С. 72.
[5] Дубина М. Шевченко і Західна Україна. Київ, 1969. - С. 13.
[6] Тарас Шевченко: Документи та матеріали. - С. 78.
[7] Журба О. І. Київська археографічна комісія. - С. 40–42, 133–140.
[8] Там само. - С. 39–40, 43, 45–46, 64, 136; Рапорт кременецького повітового стряпчого В. Сивицького київському генерал-губернатору Д. Бібікову про результати обстеження криниці Кременецького замку, 19. 06. 1844. Середньовічні і ранньомодерні оборонні споруди Волині: зб. наук. пр. Кременець, 2006. - С. 147–149.
[9] Журба О. І. Київська археографічна комісія. С. 45–46, 64; Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденной при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе. Киев, 1859. Т. 4, отд. 2. У передмові зазначено, начебто рукопис надав відомий бібліофіл Константин Свідзінський (Там же. Предисловие. С. VIII).
[10] Ковальський М. Яким Перлштейн – дослідник історії Острога XVI – початку XVII ст. Його ж. Етюди в історії Острога: Нариси. Острог, 1998. - С. 131–142.
[11] Левицкий О. Археологические экскурсии Т. Г. Шевченка в 1845–1846 гг. Киевская старина. 1894. Кн. II. - С. 233–234.
[12] Тарас Шевченко: Документи та матеріали. - С. 78–79.
[13] Военно-статистическое обозрение Российской империи. Т. 10, ч. 3: Волынская губерния. Сост. штабс-кап. Фритче. Санкт-Петербург, 1850. Общие сведения. - С. 51–53.
[14] Почтовый дорожник Российской империи, по высочайшему повелению изданный Почтовым департаментом, с приложением нумерной карты для отыскивания дорог и географической картой Европейской России. Санкт-Петербург, 1852. - С. 506–509.
[15] Там само. - С. 506.
[16] Почтовый дорожник Российской империи. - С. 138 (шлях № 1200).
[17] Там само. - С. 18 (шлях № 162).
[18] Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. - С. 83.
[19] Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. Т. 5. Київ, 2003. - С. 268–270.
[20] Почтовый дорожник Российской империи. С. 18 (шлях № 162); Генеральная карта Волынской губернии.С показанием почтовых и больших проезжих дорог, станций и расстояния между оными верст. Соч. по новейшим и достоверным сведениям 1820-го года в С‑т Петербурге. Соч. и грав. подполк. Пядышев; вырез. слова И. Фалелеев.
* Тепер однойменне село у Вербській громаді Дубенського району Рівненської області.
[21] Сбитнев И. М. Записки. Киевская старина, 1887. Т. 3. - С. 451–453.
[22] Генеральная карта Волынской губернии.
[23] Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. Т. 5. - С. 270–271.
[24] Міяковський В. Костомаров у Рівному. - С. 57.
[25] ДАТО. - Ф. 258. - Оп. 1. - Спр. 1312.
[26] ДАТО. - Ф. 258. - Оп. 3. - Спр. 7. - Арк. 89–90 зв.
[27] Міяковський В. Костомаров у Рівному. - С. 57.
[28] Медведик П. Перебування Т. Г. Шевченка на західноукраїнських землях. Жовтень. 1961. № 3. - С. 130–133.
[29] Амвросий, архим. Сказание историческое о Почаевской Успенской лавре. - С. 250, 255.
[30] Кралюк П. Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка: Монографія. Луцьк, 2006. С. 38–39; Дуда І., Мельничук Б. Тарас Шевченко на Тернопільщині. 3 вид., доповн. Тернопіль, 2007. - С. 24.
[31] Дуда І., Мельничук Б. Тарас Шевченко на Тернопільщині: Путівник. Тернопіль, 1990. - С. 17.
[32] ДАТО. - Ф. 258. - Оп. 3. - Спр. 7. - Арк. 11 зв., 78.
[33] Там само. - Арк. 79 зв., 81, 85.
[34] Щербатов А. П. Генерал-фельдмаршал князь Паскевич: Его жизнь и деятельность. Санкт-Петербург, 1888. Т. 1. - С. 11.
[35] Чернихівський Г. І. На прекрасну Волинь. Його ж. Крем’янеччина: Історичне та літературне краєзнавство. Крем’янець, 1992. - С. 36.
[36] Жур П. Дума про огонь. - С. 301.
[37] Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т. Т. 8. Київ, 2013. № 74–77 (акварелі), 197, 198 (ескізи).
[38] Амвросий, архим. Сказание историческое о Почаевской Успенской лавре. - С. 234.
* Принагідно дякую Олександрі Панфіловій та Ігорю Філику за люб’язну згоду поділитися зі мною своїми думками про перелічені акварелі Шевченка.
[39] Катона Ч. Взаимодействие австро-венгерской и российской дипломатии в связи с перезахоронением Шимона Форгача (1904–1906 гг.). Освободительная война 1703–1711 гг. в Венгрии и дипломатия Петра I. Санкт-Петербург, 2013. - С. 206–212.
[40] Щурат В. З життя і творчости Тараса Шевченка. Львів, 1914. - С. 24–27.
[41] Дубина М. Шевченко і Західна Україна. С. 20–21; Жур П. Дума про огонь. - С. 304–305.
[42] ДАТО. - Ф. 37. - Оп. 2. - Спр. 179. - Арк. 181 зв.–182, 351 зв.–352.
[43] Там само. - Спр. 197. - Арк. 1144 зв.–1145.
[44] Там само. - Спр. 179. - Арк. 185 зв.–187.
[45] Там само. - Спр. 196. - Арк. 157 зв.–159.
[46] Міяковський В. Костомаров у Рівному. - С. 62.
[47] Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie. Zespół nr 436: Księgi metrykalne parafii wyznania rzymskokatolickiego z diecezji łucko-żytomierskiej. Sygn. jedn. 877. K. 647 odw.
[48] Balzac H. de. Correspondance. T. V (mai 1845 – août 1850). Éd. R. Pierrot. Paris, 1969. P. 302–305. Оноре де Бальзак був одним зі свідків цього шлюбу.
[49] Шугуров Н. О рисунках Т. Г. Шевченка, исполненных по поручению Киевской археографической комиссии в Волынской губернии. Киевская старина. 1894. Кн. II. С. 318–319. Про автора замітки див.: Зленко Г. Шугуров Микола Васильович. Шевченківська енциклопедія. Київ, 2015. Т. 6. - С. 998.
[50] Конисьекий О. Тарас Шевченко-Грушівський. - С. 209–210. Уперше опубліковано 1898 р.
[51] Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 т. Т. 10. Київ, 1963. - С. 89–90; Каталог музея украинских древностей В. В. Тарновского. Чернигов, 1900. Т. 2. Сост. Б. Д. Гринченко. 1900. - С. 172, № 157–159.
[52] Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 т. Т. 10. - С. 89–90.
[53] Жур П. Дума про огонь. С. 308–310; Його ж. Труди і дні Кобзаря. С. 140.
[54] Почтовый дорожник Российской империи. - С. 138, 343 (шляхи № 1200, 3233).
[55] Жур П. Дума про огонь. - С. 312–313.
[56] Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. - С. 84.
[57] Тарас Шевченко: Документи та матеріали. - С. 84, 85.
Про автора
Собчук Володимир - кандидат історичних наук, доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка.
