5 січня 2023
Йому не треба було щось грати, бо він уже сам був витвором мистецтва. За ним було цікаво спостерігати на сцені, просто як за людиною, котра уже знає ціну життя. Свою харизматичність, знаковість, високий професіоналізм, він здобув великою працею та священно-трепетним ставленням до мистецтва театру.
І в той же час він був простою, відкритою для оточуючих людиною, вмів розмовляти з кожним на будь-яку життєву тему, розуміти співрозмовника, співчувати йому, володів даром розсудливості. Заповідь «любити ближнього як самого себе» Мирослав Петрович зумів пронести через усе земне життя.
Народився Мирослав Петрович Коцюлим 7 січня 1943 року в селі Стара Ягільниця Чортківського району. Батька, як «ворога народу», розстріляли. З матір’ю шукали притулку в чужих людей.
У дитинстві він мріяв стати священиком, але якось побував у Чернівецькому театрі на виставі «У неділю рано зілля копала». Вона справила на нього таке враження, що хлопець вирішив теж стати актором.
Дідусь не перечив і відправив Мирослава до тітки й дядька у Львів здобувати середню освіту. А коли отримав атестат зрілості, наважився звернутися до відомого артиста театру ім. Заньковецької Бориса Міруса. Сказав, що дуже хоче бути артистом. Б. Мірус допоміг йому влаштуватись у театр робітником сцени. Мирослав зблизька споглядав гру великих акторів, а коли при театрі відкрилася студія – склав екзамени. Після показу дипломної роботи «Будинок на околиці» його запрошували на роботу в Івано-Франківськ, Дрогобич, Львів, Тернопіль. Спинився на останньому варіанті. Потягнуло в рідні місця. Тут, у тернопільському театрі відбулося його творче становлення.
І прослужив на омріяній сцені 42 роки, маючи лише один запис у трудовій книжці. З 1963 і до останніх днів життя працював в Тернопільському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка.
Тоді, в червні й липні 1963 року в театральну сім’ю Тернопільського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка влилось багато молоді з Львівської театральної студії при театрі ім. Марії Заньковецької та з Дніпропетровського театрального училища. Тут і переплелися долі Мирослава Коцюлима та Олени Прокопович. Вони побралися у 1964 році.
В 1965 році народилась донька Оксана, а в 1975 році – син Андрій.
В 1967-1969 роках актор проходив службу в армії аж під Владивостоком, на кордоні з Китаєм. А вдома його чекала родина – мати, молода дружина, маленька донечка.
Тернопільському театру Мирослав Коцюлим служив понад сорок років, зіграв майже півтори сотні ролей. У кожній – від першої, Онука у виставі «Оборона Буші» Михайла Старицького, до останньої – дядька Євгеніуша у «Танго» Славоміра Мрожека залишилась частинка його таланту та життя.
Його герої були дуже різними – і серйозними, і веселими, і комічними, але, зігріті талантом Великого Артиста, вони були явищем у нашому театрі.
Мирослав Петрович був улюбленцем колективу, на сцені був хорошим партнером, особливо в тандемі з актором театру Володимиром Ячмінським. Кидалось у вічі їх дивовижно тонке відчуття діалогу. Їх тернополяни так і запам’ятали – завжди удвох, друзі-нерозлийвода, хоча абсолютно різні. Вони, за словами відомого театрознавця Ніни Новоселицької – найкращі Мартин і Омелько в Україні. Уривки з цієї вистави вони часто виконували на концертах в Україні і за кордоном, і скрізь зривали бурхливі оплески.
Акторами-партнерами, з якими Мирослав Коцюлим творчо зростав на сцені Тернопільського театру з 1963-го і до кінця свого життя, були актор і режисер Павло Загребельний, Марія Гонта, Микола Веніславський, В’ячеслав Хім’як, Олег Олійник, Люся Давидко, Михайло Безпалько, Іван Ляховський, Богдан Стецько, Віра Самчук, Віктор Бурко, Ярослава Мельник, Олена Коцюлим. Усі разом, у спілкуванні і роздумах, у суперечках і радощах творили, здобували визнання, нагороди. Віддавали серця і душу улюбленій роботі.
У героїв Коцюлима ніколи не було гротеску чи надриву, вони всі були надзвичайно реальними, це були типажі, щойно взяті з вулиць міста і майстерно відтворені, відшліфовані ним на сцені: Стецько («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Гаврило («По щучому велінню» М. Кропивницького), Гордій («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Кропивницького), Пузир («Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Стьопочка («Житейське море» І. Карпенка-Карого),Чуб («Ніч перед Різдвом» М. Гоголя), Городничий (Ревізор» М. Гоголя), Омелько («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого) та багато інших.
Однак, незважаючи на безмежну глядацьку любов та підтримку, офіційно визнавати заслуги талановитого актора, народного улюбленця керівництво не поспішало – остерігалося.
Але в 1985 році 42-річний актор отримує свою першу нагороду – 2-гу Республіканську премію за роль Дервоїда у виставі О. Дударєва «Рядові», у 1986 – звання заслуженого артиста Української РСР. Найвищі ж нагороди прийшли разом із Незалежністю України : у 1997 році – премія ім. Амвросія Бучми за роль Пузиря у виставі «Хазяїн» І.Карпенка-Карого, у 1999 – звання народного артиста України та перша премія за роль Ромула Великого в однойменній виставі на фестивалі «Тернопільські театральні вечори».
Яскравою сторінкою творчості Мирослава Коцюлима був Озернянський народний театр на Зборівщині. Майже 30 років (з 1969 до 1997 року) керував цим драматичним колективом, який виріс у народний самодіяльний театр, і який дарував режисеру зустрічі з чудовими людьми, збагачував його як людину і як актора. Поставив 36 вистав. Створений Мирославом Петровичем колектив був відомий далеко за межами Тернопільщини. Він з успіхом виступав на конкурсах, фестивалях, свого часу отримав «золоту» та «бронзову» медалі, кубок Леся Курбаса, був лауреатом оглядів художньої самодіяльності.
В січні 2003 року в Тернопільському академічному театрі імені Т. Шевченка з нагоди 60-ліття від дня народження та 40-річчя творчої діяльності відбувся бенефіс Мирослава Коцюлима.
І раптом усе це обірвалось, в одну якусь невблаганну мить. Другий інфаркт, лікарня – і 23 листопада 2005 року його серце зупинилося. А 25 листопада – тисячі людей проводжали свого улюбленця в останню путь.
І серед них – його найулюбленіший режисер, народний артист України Федір Стригун. «Він був митцем – смішним і трагічним, – говорив у день прощання Федір Миколайович. Мирослав завжди мріяв зіграти найдраматичнішу роль, і зараз він її зіграв».
Як писав на смерть Коцюлима тернопільський музикознавець Анатолій Крохмальний: «Так тихо всі тікають в небо. А на землі їх дуже треба».
З відходом актора у вічність з театральної сцени зійшов цілий ряд вистав, які були окрасою репертуару тернопільських шевченківців.
На місці поховання на Микулинецькому цвинтарі споруджено пам’ятник, на будинку, в якому останні роки проживав Мирослав Петрович, відкрито меморіальну дошку, побачила світ книжка про життєвий і творчий шлях митця «Душа осяяна театром», відбулися вечори пам’яті і шани.
28 серпня 2016 року на Алеї зірок у Тернополі встановлена зірка Мирослава Коцюлима.
Веселий, життєрадісний, завжди готовий прийти на допомогу, рішучий і талановитий – таким згадують Мирослава Коцюлима колеги, рідні та знайомі. Він любив публіку, віддавався сцені, а публіка дарувала йому гучні овації. Колеги розповідають: без Коцюлима вистави, в яких він грав, втратили свій колишній смак. Про великого актора в серцях рідних, друзів, колег та глядачів і надалі живе пам’ять, вічна пам’ять.
З нагоди 80-річчя від дня народження народного артиста України Мирослава Коцюлима в державному архіві Тернопільської області підготовлено документальну онлайн виставку «Душа осяяна театром».
Основою виставки стали документи з особового фонду Мирослава Коцюлима. Фонд був створений завдяки великій подвижницькій роботі дружини актора Олени Григорівни Коцюлим, яка дбайливо зберегла і передала все, що стосувалося діяльності її чоловіка. Матеріали охоплюють період з 1943 по 2012 роки та дають змогу ознайомитися із творчим доробком Мирослава Коцюлима.
Наявні оригінали документів: атестат зрілості, свідоцтво про закінчення навчально-театральної студії при Львівському музично-драматичному театрі ім. М. Заньковецької, трудова книжка, членські квитки Українського театрального товариства, пенсійне посвідчення; світлини з дитячих, шкільних років, родинні, з відомими діячами культури, з вистав театру, а також збірки посвідчень про нагородження державними нагородами, вітання з ювілейними датами, публікації в періодичних виданнях.
Нехай спогади про нього промовляють до нашого серця, нехай стануть вони свідченням його невгасимого таланту та самовідданої любові до життя, до людей і людей до нього.
Головний спеціаліст відділу інформації та використання документів Тетяна МАРКЕВИЧ
