ОУН в українському національно-визвольному русі у міжвоєнний період (1920-1930-і рр.)
Організація Українських Націоналістів виникла у складний та суперечливий для українського народу період бездержавності. З одного боку її поява була реакцією на відсутність національної, незалежної, соборної Української держави та блокування українського питання міжнародними чинниками, з іншого - відповіддю на політику щодо національних меншин держав-окупантів. Організований націоналістичний рух був складовою ширшої національно-визвольної боротьби українського народу у міжвоєнний період, яка, враховуючи політичні реалії 20-30-их років, реально могла проходити на землях, окупованих Польщею, тобто Західній Україні.
Польща проводила вкрай агресивну політику щодо національних меншин, спрямовану на їх полонізацію, а відтак асиміляцію. Основна увага в даних процесах приділялася українцям, що були найбільшою національною меншиною Польщі і становили 15% всього населення цієї держави. Протягом міжвоєнного періоду у середовищі польської влади з’явився ціла низка концепцій, спрямованих на вирішення української проблеми: концепції етнічної асиміляції ендеків – Р.Дмовського та С.Грабського, теорії державної асиміляції та регіоналізації санаційних урядів. Загалом, польські концепції розв’язання українського питання, незважаючи на різні підходи до цієї проблеми, мали спільні риси. Основна їхня увага зводилася до процесу етнополітичної інтеграції українців в польську державу. Суть всіх концепцій полягала у прихованій чи відвертій полонізації національних меншин, намаганні проблему національних меншин обмежити внутрішньополітичною орбітою польської держави. Обрання курсу стосовно українського питання залежало від міжнародної кон’юнктури, яка дозволяла протягом міжвоєнного періоду офіційній Польщі не звертати увагу на взяті зобов’язання щодо національних меншин.
Основною перешкодою на шляху практичного втілення польських концепцій вирішення українського питання була діяльність західноукраїнських політичних та громадських організацій, яка у міжвоєнний період носила антипольський характер. Український національно-визвольний рух у Західній Україні у міжвоєнний період розвивався у принципово нових, порівняно з довоєнними, умовах, що характеризувалися подальшим розвитком і зміцненням ідеї української державності, прагненням до національного самовизначення.
Проте поразка Української національної революції 1917-1921 рр. не стала консолідуючим фактором для українського політикуму у плані пошуку шляхів вирішення проблеми української бездержавності. Незважаючи на антипольські декларації, на практиці українські політичні структури співпрацювали з польськими адміністративними органами, брали участь у виборах до польських законодавчих органів.
Реальну можливість створення держави українські політики різних ідеологічних напрямків від правих, центристів до лівих вбачали в орієнтації на котрусь із держав, що були зацікавлені в українському геополітичному просторі. У цьому випадку суть зводилась до поступової генези українського державотворення від національно-територіальної автономії до держави на певній частині українських земель. Зовнішньополітична різновекторність українського національно-визвольного руху породжувала різку внутрішньополітичну конфронтацію навколо “правдивих шляхів визволення”.
Таким чином, правоцентристські політичні структури, що теоретично проголошували самостійницький курс, але практично діяли в конституційному полі Польської держави, характеризувалися гострою внутрішньопартійною боротьбою. Прикладом може слугувати процес створення та діяльності найбільшої правої політичної структури Східної Галичини – Українське національно-демократичне об’єднання.
Маючи потужний вияв довіри східногалицького населення, представники національно-демократичного об’єднання не змогли створити сконсолідовану організацію, а допустили до існування в ній декількох течій: націоналістів, радянофільської “незалежної групи” та автономістів. Центр українського політикуму протягом міжвоєнного періоду завжди стояв на пропольських позиціях. Ліві західноукраїнські організації орієнтувалися на СРСР та діяли у напрямку приєднання Західної України до УСРР. Незважаючи на чисельну підтримку у Західній Україні, ліві політичні організації у кінці 20-тих років втрачають авторитет у зв’язку із припиненням політики українізації в СРСР.
Міжнародна блокада питання української державності, пов’язана із підписанням країнами Європи пакту Бріана-Келлога у другій половині 20-тих, що гарантував колективну безпеку європейських держав, виключала реальні намагання українських політичних структур еволюційним, демократичним шляхом створити державу. Адже закономірно, що даний процес потягнув би за собою зміни геополітичної карти Центрально-Східної Європи.
Перераховані тенденції кризи “реальної політики” східногалицького політикуму сприяли кристалізації та розвитку націоналістичної ідеології, а відтак творенню націоналістичних організацій, що закликали до безкомпромісної боротьби за державність. Протягом 20-тих років у Західній Україні та діаспорі існували націоналістичні організації (УПНР, СУНМ, ГУНМ, ЛУН). Та попри те, що всі вони ставили собі за мету боротися за національне визволення і орієнтуватися на власні сили, їхня діяльність не мала систематичного характеру й скоординованості.
У Східній Галичині в середині 20-тих виникає Українська партія національної роботи (революції), ідеологом якої став Д. Донцов, але через внутрішньоорганізаційні протиріччя вона не проіснувала і року. Спілка української націоналістичної молоді, як молодіжна організація, займалася пропагандивною та виховною роботою та не мала відповідної політичної платформи.
Щоправда, з 1920 року у Східній Галичині діяла підпільна Українська Військова Організація, що проводила постійну підривну діяльність проти польської держави, але в той же момент не мала політико-ідеологічної основи. До середини 20-их років політичною платформою для УВО виступав уряд ЗУНР, через це у склад військової організації входили люди різні за ідеологічними поглядами та партійною приналежністю.
Розвиток ідеології українського націоналізму у другій половині 20-их років пришвидшив організаційне оформлення націоналістичного руху. Ініціатором створення єдиної націоналістичної організації виступила Українська військова організація. Мотивом для цього послужила необхідність підтвердити збройну боротьбу УВО політичною платформою, без якої було неможливо презентувати власну стратегію і тактику вирішення питання української державності на міжнародній арені. У свою чергу, діаспорні націоналістичні політичні організації прагнули поширити свій вплив на українські землі, що без допомоги УВО було нереальним.
Молодіжні націоналістичні осередки у Західній Україні також вимагали створення нового політичного явища, через що їх членство часто перетягували існуючі політичні структури. Проте передумови створення ОУН безперечно носять комплексний характер і не обмежуються лише політичними стратегіями та амбіціями певних радикальних українських військово-політичних груп. Однозначно чи не найважливішою передумовою виникнення Організації українських націоналістів була загальноєвропейська тенденція організаційного оформлення подібних рухів, що особливо були поширеними серед національних меншин в аграрних регіонах Центрально-Східної Європи.
Каталізатором кристалізації та структуризації на українському ґрунті націоналістичної ідеології та організованого націоналістичного руху стало невирішеність «українського питання» на повоєнних конференціях державами-переможницями першої світової війни, його блокування у міжнародних відносинах у 20-тих роках, авторитарна політика польської держави щодо української національної меншини.
Соціально-економічним мотивом появи ОУН стала агресивна політика польської адміністративної влади щодо українських селян, які становили 80 % західноукраїнського населення, і в свою чергу, творили сприятливу соціальну базу для радикальних політичних течій.
Появі ОУН передувала кількарічна підготовча діяльність націоналістичних структур Східної Галичини та української діаспори. Невизнання ОУН системи версальських договорів диктували її військово-політичний статус та підпільний характер діяльності. Процес створення ОУН не завершився Конгресом Українських Націоналістів, а охопив період наступних трьох років фактичної інтеграції праворадикальних середовищ Східної Галичини. Доволі складним виявилося об’єднання у Східній Галичині авторитетної УВО та молодіжної ОУН.
Революційний характер Організації українських націоналістів зумовив творення складної організаційної структури, максимально пристосованої до підпільних умов боротьби. Перспективи відвоювати державну незалежність в ході майбутньої війни вимагали концентрувати зусилля у напрямку ідейно-політичної підготовки молоді, виявом чого стало створення молодіжного підрозділу ОУН – “Юнацтва”.
Найактивнішу участь у розбудові націоналістичних структур в Східній Галичині у першій половині тридцятих років брала студентська молодь. Створення ще однієї політичної структури в українському національно визвольному русі посилило внутрішню боротьбу між його політичними складовими. У діаспорі українські політичні структури значно скоріше відгукнулися на створення ОУН, ніж у Східній Галичині. Це пов’язано із тим, що інформація про ОУН там поширювалася легально, в еміграції ОУН претендувала на політичні та економічні ресурси українського діаспорного середовища.
У Східній Галичині націоналістична організація була підпільною та не становила конкуренції політичним партіям у їх виборах до польських законодавчих органів влади. Політичні складові українського національно-визвольного руху Краю до концепції розв’язання національного питання оунівцями ставилися негативно.
Єдиною політичною структурою у Західній Україні, з якою ОУН деякий час координувала відносини, було Українське національно демократичне об’єднання. У великій мірі, це було через те, що в УНДО існувала націоналістична секція на чолі з Д. Паліївим, та члени УНДО брали участь в діяльності УВО. На початку 30-тих років націоналістична течія в УНДО втрачає політичні позиції і водночас в її середовищі посилюються тенденції до нормалізації відносин із польською адміністрацією. Ці процеси призвели до конфронтації між ОУН та УНДО. Українські націоналісти засуджували націонал-демократів в угодовстві, а останні критикували деструктивні дії оунівців. У внутрішньополітичній боротьбі ці організації перебували практично до кінця 30-тих років. Спроби порозуміння відбувалися ситуативно, лише під час представлення української справи на міжнародній арені.
Ще складнішими відносини ОУН були із лівими організаціями із зрозумілих причин діаметрально-протилежних позицій щодо шляхів вирішення та суті питання української державності.
Концепцію вирішення питання української державності ОУН вбачала у веденні постійної революційної боротьби, яка повинна задекларувати перед світовою спільнотою необхідність створення Української держави у Центрально-Східній Європі задля спокою та безпеки в даному регіоні. Будучи організацією політично-військовою, ОУН в першій половині 30-их років доволі чітко дотримується визначеної тактики.
Період 1929-1935 рр. наповнений радикальними діями – актами індивідуального терору проти представників окупаційної влади (вбивства поліційного комісара Чеховського, посла сейму Т.Голуфки, радянського консула О.Майлова, міністра Б.Пєрацького), масовими саботажами, бойкотами, експропріаційними актами вилучення коштів із польських фінансових установ.
У 1933 році з ініціативи українських націоналістів східногалицьке громадянство залучається до широкомасштабних акцій бойкоту: “Шкільної”, – спрямованої проти полонізації освіти та “Антимонопольної”, що спонукала свідоме українське населення відмовлятися від польського тютюну та горілки. Засобом розв’язання питання української державності націоналістами у Східній Галичині протягом першої половини 30-тих років була визначена тактика “перманентної революції”.
Націоналісти вважали, що до національної революції, як всенародного повстання можна прийти тільки революційними методами та постійним нагнітанням революційної атмосфери. Проти цієї тактики виступали деякі члени Проводу українських націоналістів, які вважали, що крайовий деструктивізм шкодить міжнародному іміджу української справи. На противагу їм голова Проводу українських націоналістів Євген Коновалець стверджував, що коли провід засудить дії краєвої організації, то вона може розпочати пошуки нового проводу. Тактика “перманентної революції” була припинена на переломі 1934-1935 років у зв’язку із масовими арештами активістів ОУН, що стали наслідком вбивства оунівцем Г.Мацейком міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Чим, по суті, виявила свою нежиттєздатність.
Все ж, аналізуючи значення цієї тактики з позиції наближення розв’язання питання української державності, треба визнати, що саме акції ОУН протягом першої половини 30-тих років помітно загострювали українську проблему на міжнародній арені та привертали увагу зовнішньополітичних чинників. Свідченням зростання ролі українського організованого націоналізму стало занепокоєння його ростом керівництва комуністичної партії СРСР, що із середини 30-х років намагалася ліквідувати керівництво ОУН. Боротися за державність українські націоналісти проектували у комплексі внутрішніх та зовнішніх політичних чинників. Активність Крайової Екзекутиви ОУН спрямовувалась на створення міжнародного резонансу української проблеми. Внаслідок цього політичний. соціально-економічний та культурний статус українців привертав до себе увагу міжнародних державно політичних чинників.
Задля поширення ідеї українського державотворення на міжнародній арені ОУН створила розгалужену структуру зовнішньополітичних представництв. Практично у кожній європейській державі працював представник українських націоналістів, завданням якого було інформувати місцеву політичну владу про національно-визвольну боротьбу ОУН її мету та завдання. Для прикладу, у Франції працював М. Сціборський, Бельгії та Голландії – Д.Андрієвський, в Італії – Є.Онацький, в Швейцарій – Є.Коновалець, Англії – Є.Ляхович, Чехословаччині – О.Сеник, Німеччині – Р.Ярий, Литві – І.Бартович, в Гданську – А.Федина та ін.
Висуваючи гасло боротьби за незалежну Україну, у міжнародному значенні, українські націоналісти виступали чітко ревізіоністською силою. Адже не змінивши геополітичної схеми Центрально-Східної Європи, створити соборну та незалежну Україну було нереально. Внаслідок цього гостро поставало питання тісного зовнішньополітичного партнерства. У цій ситуації Провід українських націоналістів, зокрема Є.Коновалець, притримувався позиції нав’язання багатовекторних відносин з міжнародними структурами. Він вважав, що зв’язування питання української державності із стратегією однієї держави (наприклад Німеччини) було недоцільним в середині тридцятих років,“ час , коли фронти в міжнародній політиці ще не визначилися”. Особливо зручним партнером для революційного національно-визвольного руху Євген Коновалець вважав ту державу, яка б не була зацікавлена в українській території, а прагнула забезпечувати світову політичну рівновагу, у конкретному випадку це була Великобританія.
Загалом, Провід ОУН проводив багатовекторну зовнішню політику та розглядав проблему українського визволення у контексті боротьби за національне самовизначення народів Центрально-Східної Європи та Центральної Азії. Українські націоналісти розуміли, що створити державу в умовах міжвоєнної Європи практично неможливо, тому їх концепцію боротьби протягом першої половини 30-тих потрібно розглядати у започаткуванні та утвердженні процесів національного визволення, які приведуть до створення державності.
Юрій Юрик, кандидат історичних наук
