Упродовж останніх років активно проводяться наукові дослідження, присвячені історії українського національно-визвольного руху. До наукового обігу вводяться нові документи, формулюються гіпотези, дискутуються історико-політичні питання. Водночас питання ролі Української Військової Організації (УВО), згодом Організації Українських Націоналістів (ОУН) у розв’язанні українського питання як ключового чинника визвольного руху потребує подальшого вивчення, осмислення та узагальнення.
Пропонований збірник документів Державного архіву Тернопільської області (ДАТО) з історії українського національно-визвольного руху (1920–1930-ті роки) присвячений членству УВО та ОУН, що діяли на території Тернопільського воєводства і були «задокументовані» польськими адміністративними і правоохоронними установами (воєводське управління, повітові староства, воєводська і повітові команди поліції). Змістовно подані документи доповнюють збірник документів «У борні за Українську державу», виданий ДАТО в 2004 р., де подано списки колишніх воїнів українських військових формувань (Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії) у час подій Першої світової війни та Української національної революції 1917–1921 рр.
Збірник не претендує на вичерпне дослідження проблеми членства руху. Це радше спроба архівістів довести до відома зацікавленому досліднику виявлені облікові документи, тим самим розширити джерельну базу для подальших наукових студій.
Історіографія теми доволі обширна, а питання організаційної мережі УВО та ОУН на території сучасної Тернопільщини за документами ДАТО у різний час досліджували П. Гуцал, М. Лазарович, М. Посівнич, А. Русначенко, І. Саківський, В. Старка, Б. Трофимяк, В. Уніят, В. Штокало, Ю. Юрик та ін.
Після поразки Української національної революції 1917–1921 рр. старшини та вояки демобілізованих формувань Армії УНР та УГА створили УВО. В другій половині серпня 1920 р. одна з шести військових округ була створена у м. Тернопіль, згодом додались округи у Бережанах та Чорткові. Організаційну роботу в повітах вели повітові колегії, які створювали місцеві боївки – «п’ятки» (рої). Відомо, що у першій половині 1920-х років комендантом Чортківської округи УВО був адвокат Володимир Електорович; Тернопільської – адвокат Дмитро Ладика; Бережанської – адвокат Володимир Бемко.
Організаційна мережа могла змінюватись, але основним кістяком залишались місцеві активісти: колишні вояки українських армій, студенти, громадські і політичні діячі. Часто їм сприяли у нелегальній діяльності греко-католицькі священники, які з відомих причин не могли бути членами УВО й ОУН. Інформації про низові осередки УВО, які існували в 1920-х роках, дуже мало. Це передусім внаслідок конспіративних заходів УВО та загибелі багатьох її членів.
Зі створенням ОУН в організаційній структурі з десяти округів на території нинішньої області діяли Бережанська і Тернопільська на чолі з Окружною екзекутивою. Серед уродженців Тернопільщини, що у різні роки очолювали окремі ланки руху, назвемо крайового провідника ОУН Закерзонського краю
Ярослава Старуха (1910–1947) і крайового провідника ОУН на Центрально-східних українських землях Дмитра Мирона (1911–1942), референтів крайової екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях: референта розвідки Олександра Пашкевича (1908–1941), організаційних референтів Івана Малюцу (1909–1942) і Лева Зацного (1911–1940), референта з соціальних питань Івана–Тадея Мітрінгу (1907–1943), а також провідників окружної екзекутиви ОУН на Тернопільщині Фелікса Кордубу (1908–1987), Михайла Галасу (1909–1942), Ярослава Стецька (1912–1986), Івана Шанайду (1915–1946).
Відзначимо і рядових, але відомих членів ОУН, Павла Голояда та Якова Пришляка, уродженців Скалатщини, котрі були страчені у 1932 р. за замах на агента польської поліції та увійшли у підручники історії ОУН як перші загиблі в боротьбі оунівці. Їхня справа набула широкого резонансу серед західноукраїнського суспільства.
Учасників руху часто ідентифікували за прізвищем лідера («петлюрівці», «бандерівці», «мельниківці»), хоча кожен із них мав власне ім’я, прізвище та мотиви боротьби. Не завжди можна достеменно стверджувати, чи належав конкретний діяч формально до певної політичної організації, проте за донесеннями польської поліції він міг бути членом УВО або ОУН.
Юнаки й дівчата зі Східної Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття та всієї України були переконані, що саме їхнє покоління може змінити хід історії. Їхні прагнення збігалися з прагненням свідомих українців – створення Української самостійної соборної держави. І словом (листівки, мітинги, пресові видання, література), і чином (підпали скирт, військових казарм, руйнування телефонних ліній тощо) вони протидіяли польським дискримінаційним заходам (пацифікація, полонізація). Багато фактів тих часів задокументовано польськими окупаційними структурами, але вже у контексті боротьби з організованим рухом українських націоналістів.
Донесення повітових старост, поліцейських органів та слідчих структур про діяльність ОУН на території Тернопільського воєводства зберігаються у фонді № 231 «Тернопільське воєводське управління». Накази і розпорядження польської поліції про заходи протидії українському національно-визвольному рухові, матеріали спостережень за діяльністю УВО та ОУН, огляди й звіти про політичний стан руху містяться у фондах воєводських і повітових команд поліції.
Особливу історичну цінність мають негативи фотографій та облікові картки осіб, заарештованих за звинуваченням у приналежності до УВО та ОУН, що датуються початком 1930–х років (фонд № 283 «Чортківська повітова команда державної поліції»). Вагомим джерелом стала також справа фонду № 284 «Бучацька повітова команда державної поліції» з реєстраційними картками членів ОУН ( січень 1928 р.–листопад 1937 р.).
У реєстраційних картках зазначалися прізвище, ім’я та псевдонім підозрюваного з особистими даними: дата і місце народження, останнє місце проживання, близькі родичі (батьки, дружина (чоловік), брати, сестри), національність, професія, віросповідання, освіта, посвідчення особи, адреса та короткий візуальний опис фізичних рис особи (ріст, волосся, борода, обличчя, очі, ніс, вуха, губи, зуби та особливі прикмети).
Так, з картки Володимира Білинського дізнаємось, що 17 вересня 1930 р. він був заарештований за підозрою у підпалі маєтку в с. Козівка Підгаєцького повіту, при обшуку було знайдено карти місцевості, на яких позначено польські маєтки.
4 січня 1931 р. його було звільнено з-під варти через відсутність доказів провини, з подальшим наглядом поліції. 7 лютого 1934 р. знову затриманий через підозру нищення польської символіки в початковій школі у с. Переволока. За вироком суду в м. Чорткові засуджений на 2 роки і 6 місяців в’язниці [Фонд 274, опис 4, справа 78, аркуші 5–5 зв.].
Із картки адвоката Василя Банда дізнаємося, що 12 травня 1929 р. під час Шевченківського концерту в Монастириськах він виголосив промову «антидержавного» змісту, «закликаючи до збройного виступу українців проти поляків». 17 травня 1934 р. заприятилював з прибулим у Монастириська греко–католицьким священником П. Кабаровським і, піддавшись його впливу, вийшов з політичного життя [Фонд 274, опис 4, справа 78, аркуші 6–6 зв.].
Поряд з розлогами інформаційними донесеннями польської поліції наявні і надто стислі. Так, згідно з карткою на Михайла Гаврилишина, він – член осередку ОУН у с. Жизномир Бучацького повіту. 29 червня 1934 р. прибув зі Львова до Жизномира, а 14 липня цього ж року виїхав до Коропця на літні канікули, потім повернувся до Жизномира, звідки 24 серпня виїхав до Львова для продовження навчання [Фонд 274, опис 4, справа 78, аркуш 32].
Подані документи у збірнику датуються переважно першою половиною 1930- х років, що зумовлено масовими репресіями польського карально-репресивного апарату проти українського національно-визвольного руху. Історія українського національно-визвольного руху – це не лише біографії його
керівників, а й діяльність кожного провідника визвольних ідей на локальному рівні. У цьому виданні ми звертаємо увагу на маловідомих осіб, які у міжвоєнний період боролися за національні права українців, а їхні імена нині зберігаються в архівних фондах.
Персоніфікуючи склад УВО і ОУН в історико-архівознавчому контексті, ми встановлюємо імена, псевдоніми, посади членів організацій, деталізуємо роки життя, родинне походження, військовий досвід, участь у бойових чи організаційних діях, подаємо документальні підтвердження з архівних справ. Дослідження цієї спадщини дозволяє уникнути абстрактності й показати реальних борців та їхній внесок. Персоніфіковані історії допоможуть сучасному поколінню краще зрозуміти минуле, особливо в умовах нинішньої російсько-української війни за нашу національну самобутність і державність, та відновити історичну пам’ять про боротьбу за право бути окремою нацією – від УВО та ОУН до сучасних Збройних сил України.
Полянський Федір, кандидат історичних наук, директордержархіву
