У вересні 2025 року виповнюється 150 літ від часу заснування філії товариства «Просвіта» в Тернополі. Зрозуміло, що ювілейна дата спонукає гідно відзначити таку знакову подію в історії Тернопільщини, розлого оповісти про просвітянських рух і його сподвижників, вшанувати пам’ять просвітян, котрі жертовно служили народній справі.
Загальновідомо, що вересня 1939 року Тернопільська окружна філія «Просвіти» була однією з найбільш чисельних та активних філій товариства в Галичині. Правда, переважно мовиться про її діяльність у 1920–1930-ті роки. Та великі заслуги Тернопільська «Просвіта» здобула ще до Першої світової війни. Врешті-решт більшість читалень товариства постали і вели свою національно-патріотичну роботу на території сучасної Тернопільщини в кінці ХІХ – у перше десятиліття ХХ століття.
У зазначеному контексті цікавим і маловідомим є початковий період діяльності «Просвіти» в Тернополі, зокрема час її заснування. Традиційно вважається, і ця інформація вміщена чи не в усіх діаспорних та виданих в незалежній Україні публікаціях з історії Тернополя. що філія товариства в цьому місті була створена на установчих зборах 29 червня 1876 року [2, с. 206–207; 3, с. 149] і провідну роль в цьому відіграв Олександр Барвінський – у той час вчитель Тернопільської вчительської семінарії, згодом звісний громадсько-політичний і культурно-просвітній діяч. Власне ця дата взята з мемуарів останнього, перша частина яких вийшла ще в 1912 році [1, с. 53].
Однак насправді ця дата не є вірною щодо заснування філії «Просвіти» в Тернополі. Взагалі-то добре відомо, що спогади, мемуари є творами суб’єктивними, інколи аж надто суб’єктивними, і їхні автори інколи або й часто чи то мимоволі, чи то цілком свідомо грішать замовчуванням правди.
Звернемо увагу на те, що у звіті головного виділу товариства «Просвіта» у Львові за період від 15 травня 1875 року до 15 червня 1876 року, який вийшов окремою брошурою, написано наступне: «Нову філію зав’язав виділ у Тернополі, до которої зголосилося дотепер понад 40 членів. Однако … філія Тернопільська не могла до сего часу розпочати свою діяльність по причині, що власть політична сему противиться. Виділ, боронячи свої права, зголосив рекурс до в. міністра і ожидає прихильного для товариства розрішення справи» [9, с. 5].
Це означає, що філія товариства «Просвіта» в місті існувала до 29 червня 1876 року, хоча офіційно не могла діяти через перепони австрійської влади, в якій провідну роль відігравали польські кола, що й докладали зусиль для стримування українського культурно-освітнього життя. Таким чином, постає питання про встановлення дати перших зборів, на яких було заявлено про створення філії товариства в Тернополі і після котрих здійснювалися заходи щодо її офіційного відкриття.
Відзначимо у зв’язку з цим, що заснування філії «Просвіти» в Тернополі було закономірною подією. У 1870-і роки місто поступово стає одним із провідних господарських і культурних центрів Східної Галичини, що було започатковано проведенням залізниці в 1871 році. В його державній гімназії працювали кілька викладачів-українців, навчалися чимало дітей з українських родин – священницьких. вчительських, селянських, міщанських і мрією учнів-українців, як і їхніх батьків, було здобути вищу духовну чи світську освіту. У вересні 1871 році відкрилася в місті двомовна вчительська семінарія і її директором був призначений українець Северин Дністрянський – батько майбутнього відомого правника, академіка Станіслава Дністрянського. Крім того, діяли реальна школа, виділова школа і кілька різнокласових народних шкіл. У Тернополі працювала значна кількість українських інтелігентів, передусім педагогів (вчителів, гімназійних викладачів), правників (судових радників, адвокатських кандидатів і 2 адвокати, нотарів), державних і приватних службовців тощо. Тож українське населення міста відзначалося все більшою громадською активністю, під проводом своєї інтелігенції намагалося позиціонувати себе самодостатньою національною спільнотою. Власне не варто забувати, що Тернопіль від свого заснування весь час був українським містом – як за кількістю «руського» населення, так і за духом і традиціями.
Ознайомлення з матеріалами, опублікованими у провідному українському журналі «Правда» у Львові впродовж 1875–1877 років без підпису (припускаємо, що їх автором був О. Барвінський. – П. Г.), дає змогу відтворити процес створення Тернопільської філії «Просвіти».
У номері часопису від 15 жовтня 1875 року в кореспонденції з Тернополя повідомлялося, що українці міста і навколишньої округи зібралися 29 вересня цього річ в залі магістрату на конституючі, тобто установчі, збори і «заложили в Тернополі філію Просвіти» [6, с. 742]. Всього були присутніми 50 осіб – жителі міста і навколишніх сіл.
На збори прибули зі Львова і виступили на них з промовами представники головного виділу «Просвіти» педагог, перший голова товариства Наталь Вахнянин та адвокат Володимир Ганкевич. Вів збори і виголосив невелику доповідь місцевий адвокат Володимир Лучаківський. Коротко промовляли О. Барвінський та деякі інші учасники зборів. Селянин з с. Гарбузова Михайло Бабій наголошував зокрема, що товариство має бути створене для «заспокоєння (вирішення – П. Г.) реальних потреб народу». Із цією думкою були згідні всі учасники зібрання.
Опісля обрали виділ філії в такому складі: голова – В. Лучаківський, заступник голови – судовий ад’юнкт Лев Шехович, секретар – О. Барвінський, члени виділу – професор гімназії Петро Левицький і катехит вчительської семінарії о. Северин Навроцький.
Членами новоствореної філії «Просвіти» зголосилися бути: з Тернополя – професор вчительської семінарії Віктор Загайкевич (батько майбутнього правника, відомого громадсько-політичного діяча Володимира Загайкевича), заступник вчителя гімназії, літератор Кость Горбаль, катехит гімназії о. Євген Алиськевич, священик Теодор Кордуба, вчителі народних шкіл Юрій Геців, Северин Загайко і Степан Трач, працівники суду Василь Загайко, Іван Коморовський, Зенон Котович та Остап Чвартацький, прокурор Григорій Лочинський, фінансовий урядник Федір Чарнецький, ветеринар Едмунд Сохацький, поштовий урядник Іван Максимишин, мельники Тома Кордуба та Онуфрій Ткачук, міщанин Микола Дудикевич, суддя у Великій Березовиці Йосип Сохацький; з околиці – священики Осип Барвінський (с. Гарбузів; брат Володимира та Олександра Барвінських), Йосип Вітошинський (с. Денисів; звісний хоровий диригент), Михайло Івасечко (с. Кам’янки), Михайло Кордуба (с. Острів), Олександр Поховський (с. Покропивна), Ілярій Роздольський (с. Стегниківці; він упокоївся 25 листопада 1876 р., проживши 36 літ), Йосип Соневицький (с. Бірки Великі), Йосип Студинський (с. Кип’ячка) і Григорій Чубатий (с. Ступки), дяк Михайло Сковронський і господар Іван Лунь (обидва із с. Острів) й ін. [6, с. 782–783]. Як бачимо, серед засновників товариства в Тернополі були представники всіх верств.
Варто зауважити, що деякі чільні інтелігенти-українці міста не брали участі в заснуванні філії «Просвіти». Так, на установчих зборах не було парафіяльного священника і Тернопільського декана о. Василя Фортуни – він був москвофілом. Не з’явився також директор Северин Дністрянський, схиляючись до тісної співпраці з поляками.
Однак розпочати свою роботу філія в Тернополі відразу не змогла, оскільки Галицьке намісництво відмовилося затвердити її статут (його уклав О. Барвінський). Справа полягала в тому, що філія конституювалась як окружна, а статут товариства «Просвіта» у Львові, розроблений його головним виділом і рекомендований як основа для повітових і міських філій, не передбачав підрозділів такого статусу на місцях. Тож використовуючи формальну причину, а фактично з політичних мотивів влада намагалися не допустити відкриття організації, яка мала стали провідною для українців Тернополя та округи. За полагодження справи й утвердження статуту філії взялися правники В. Лучаківський і Л. Шехович.
29 червня 1876 року члени філії «Просвіти» в Тернополі зібралися на другі загальні збори, ухвалили нову редакцію її статуту, який і був переданий у намісництво на затвердження. «Тим робом, мабуть, ввійде в житє філія тернопільська», – відзначалося в повідомленні з Тернополя в часописі «Правда» [7, с. 540]. Від головного виділу товариства у Львові прибув і виступав Володимир Барвінський, а от голова «Просвіти» Володислав-Валентин Федорович, який проживав у с. Вікні на Гримайлівщині, знехтував запрошенням тернополян, навіть не повідомив про причину своєї відсутності.
В. Барвінський заявив зокрема, що філія у Тернополі буде сильною підмогою товариству, коли в свій склад залучить багато інтелігенції, а якнайбільше міщан і селян. Учитель Іван Кізимович говорив про потребу видавати книжки для дітей народною мовою і за низькими цінами. О. Барвінський роз’яснив присутнім, «задля чого філія, зав’язана минувшого року, не могла досі війти в житє» [7, с. 540].
Було обрано виділ Тернопільської філії «Просвіти» із 7 осіб: голова, його заступник і секретар залишилися ті ж, а от новими членами виділу стали К. Горбаль і священник Є. Алиськевич, заступниками членів – міщанин Т. Кордуба і вчитель С. Трач. У товариство записалися 65 осіб (5 міщан і 6 селян, решта були представниками світської та духовної інтелігенції), причому 25 з них проживали в Тернополі. Як писала львівська «Правда», члени філії розійшлися «одушевлені додому» [7, с. 541].
Рескриптом Галицького намісництва від 25 серпня 1876 року діяльність окружної філії «Просвіти» в Тернополі була дозволена з 23 вересня цього ж року. Отже, час від проведення її установчих зборів і до дозволу на початок реальної роботи тривав рівно рік.
Після офіційного відкриття філії розпочалася звична в той час для членів «Просвіти» робота: влаштування святкових врочистостей, відзначення певних подій – минулих і тогочасних, вшанування пам’яті відомих українських діячів, поширення просвітницьких ідей серед населення, зокрема шляхом розповсюдження, читання книжок і періодичних видань, організації «відчитів» (лекцій) на різних зібраннях у Тернополі і навколишніх селах повіту, залучення нових осіб до товариства тощо. Філія спромоглася видати впродовж двох років 5 брошур на господарсько-виробничу тематику, що адресувалися селянам («Про худобу рогату», «Паша як її приготовляти і як подавати, щоби господар доховався гарної худоби» й ін.). Загалом результати роботи тернопільських просвітян були на початках скромними.
10 травня 1877 року відбулися треті загальні збори філії «Просвіти» в Тернополі. В той час вона нараховувала 85 членів. Головою її виділу обрали Л. Шеховича, заступником голови – В. Лучаківського, секретарем – К. Горбаля, скарбником – О. Барвінського, контролером – О. Тимчука, заступниками членів виділу – священиків Є. Алиськевича і С. Навроцького. Як стверджувалося в повідомленні журналу «Правда», на зборах було відзначено, що «найбільше прислужився філії отець Северин Навроцький, позаяк за його заходом міщани чим більше горнуться до Просвіти» [8, с. 282].
Із сказаного вище випливає ще одне питання, яке, на нашу думку, має бути розглянуте й уточнене. Мова йде про те, що донині чи не в усіх виданнях виняткова роль у створенні філії «Просвіти» в Тернополі і її діяльності на початковому етапі приписується О. Барвінському, стверджується, нібито він її заснував [9, с. 650]. Вважаємо, що факти переконують в дещо іншому: роль його в цьому процесі була вагомою, яке не провідною, не визначальною. Створювалася і розбудовувалась філія зусиллями кількох людей, принаймні усіх тих, котрі були обрані до її першого, другого і третього виділів.
Той факт, що О. Барвінський лише в 1883 році був обраний головою Тернопільської «Просвіти», також певною мірою говорить на користь нашого твердження. У 1881 році він не увійшов до керівництва філії, займаючись справами недавно організованої руської читальні [4]. Відомо й те, що в 1878 році О. Барвінський дав згоду бути в правлінні філії москвофільського Товариства ім. М. Качковського в Тернополі [10, с. 130] і він перебував на цьому становищі до 1881 року.
Оцінюючи його значну працю на початковому етапі існування Тернопільської філії «Просвіти», ми повинні віддати належне у цій важливій народній справі й іншим особам, чиї заслуги донині належно не поціновані. Вважаємо, що В. Лучаківський, С. Навроцький, П. Левицький, Л. Шехович, К. Горбаль прислужилися просвітництву в Тернополі у 1870-і роки не менше, ніж О. Барвінський. Зрозуміло, що переїзд останнього в 1888 році на нову працю у Львів послабив силу української просвітянської спільноти в Тернополі. У 1880-ті роки полишили місто також П. Левицький, С. Навроцький, К. Горбаль. Натомість до просвітянства прилучився Лев Рудницький – батько майбутнього відомого вченого-географа, академіка Степана Рудницького, прибувши у 1879 році в Тернопіль як викладач місцевої гімназії. Втратою для місцевої «Просвіти» стала смерть члена її виділу, професора гімназії Віктора Загайкевича прямо в класі під час уроку в лютому 1890 року.
Закінчуючи оповідь про заснування Тернопільської «Просвіти», наведемо і такий факт: викладач польської гімназії в Тернополі Олександр Мединський в своїй ґрунтовній розвідці «Powiat Tarnopolski pod względem oświatowym i kulturalnym» (1910) чітко вказує, що філію «Просвіти» в Тернополі українці заснували 29 вересня 1875 року і вона дала поштовх до організування та праці читалень, яких у 1908 році було в Тернопільському повіті 70 [11, S. 42–43].
У держархіві Тернопільської області зберігається великий пласт оригінальних документів про діяльність читалень «Просвіти» Тернопільщині, зокрема фонд 294 «Філія українського товариства «Просвіта» м.Тернопіль. 1901-1939 рр.», фонд 317 «Філія українського товариства «Просвіта» в м.Теребовля. 1903-1939 рр.», фонд 348 «Кременецьке повітове управління українського товариства «Просвіта». 1919-1936 рр.» та у фондах повітових староств і воєводського управління міжвоєнного періоду [12].
Таким чином, можемо однозначно стверджувати, що історія Тернопільської «Просвіти» бере свої витоки від 29 вересня 1875 року, коли зусиллями провідних українських інтелігентів, міщан і селян міста й навколишньої округи були організовані її установчі збори. 150-літня її діяльність ще чекає свого ґрунтовного дослідження.
Джерела
1. Барвінський О. Образки з громадяньского і письменьского розвитку Русинів (Спомини з мого життя): в 2 ч. Львів : Накладом Я. Оренштайна в Коломиї, 1912. 766 с.
2. Бойцун Л. Тернопіль у плині літ: Історично-краєзнавчі зарисовки. Тернопіль: Джура, 2003. 392 с.
3. Головин Б., Шимків П. «Просвіта». Тернопільський енциклопедичний словник. Т. 3. Тернопіль: Збруч, 2008. С. 149–150.
4. Діло. 1881. 27 червця (9 липця). Ч. 50. С. 3.
5. Павлишин С. Брати Барвінські. Ювілейна книга української гімназії в Тернополі 1898–1998: До сторіччя заснування / за ред. С. Яреми. Тернопіль – Львів, 1998. С. 648–652.
6. Правда: Письмо літературно-політичне. Рочник VІІІ-й. 1875. Львів, 1875.
7. Правда: Письмо літературно-політичне. Рочник ІХ-й. 1876. Львів, 1876.
8. Правда: Письмо літературно-політичне. Рочник Х-й. 1877. Львів, 1877.
9. Справозданє рочне з діяльности відділу товариства «Просвіта» за часть від 27 мая 1875 до 15 червня 1876 року. Львів, 1876. 68 с.
10. Сухий О. Діяльність товариства імені Михайла Качковського у 70-х–80-х рр. ХІХ ст. Шляхами історії: Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка на пошану професора Костянтина Кондратюка. Львів: Вид-во ЛНУ ім. І. Франка, 2004. С. 108–136.
11. Medyński A. Powiat Tarnopolski pod względem oświatowym i kulturalnym. Część II. Sprawozdanie Dyrekcyi C. K. Wyższego Gimnazyum I. z językiem wykładowym polskim w Tarnopolu za rok szkolny 1911. Tarnopol, 1910.
12. Державний архів Тернопільської області. - Ф. 294.- Оп.1; Ф. 317.- Оп.1; Ф. 348.- Оп.1.
ДОДАТОК
Провідні діячі Тернопільської філії «Просвіти» на початковому етапі її діяльності
Барвінський Олександр Григорович (08.06.1847, с. Шляхтинці, нині Байковецької сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – 25.12.1926, м. Львів) – педагог, літературознавець, історик, громадсько-просвітній і політичний діяч. Брат О. Барвінського. Із сім’ї священника. Закінчивши гімназію в Тернополі у 1865 р., навчався на філософському факультеті Львівського університету; в час студій у 1867 р. був співзасновником журналу «Правда». Від 1868 р. працював заступником вчителя в гімназії в Бережанах. У 1871 р. переїхав у Тернопіль, де у вчительській семінарії обійняв посаду вчителя, згодом став старшим вчителем. У Тернополі був одним із провідних організаторів українського громадського життя, зокрема відіграв вагому роль у заснуванні філії «Просвіти» у 1875 р., поширенні народницьких ідей, заснуванні в 1885 р. організації «Народна рада». В 1886 р. обраний до міської ради, де першим почав виступати українською («руською») мовою. Налагодив зв’язки з діячами в наддніпрянській Україні П. Кулішем, В. Антоновичем, О. Кониським; завдяки їх підтримці почав видавати у 1886 р. «Руську історичну бібліотеку». Переселився у листопаді 1888 р. у Львів, де обійняв посаду професора чоловічої вчительської семінарії (працював до виходу на пенсію в 1909 р.). Надалі провадив велику активність в українському громадсько-культурному і політичному житті. Брав участь в реорганізації і діяльності НТШ, в 1893–1897 рр. був його головою. Входив до Крайової шкільної ради (1893–1918 ) і в цьому статусі широко сприяв розвитку українського шкільництва. Автор підручників, читанок, брошур, історичних розвідок, а також численних публікацій в періодиці (в українських виданнях друкувався під псевдонімами і криптонімами: Австрієць, Александер Б., Ал. Барв., Б-нській, Олександер Б-ий, О. Б., Ол. Б., Олег, Олександер Гр-ч, Подолянин, Verax й ін.). Один із чільних народовців в українському політичному русі в Галичині. В середині 1890-х років очолив громадсько-християнський напрям, який займав праві суспільні та виразні проавстрійські позиції, заснував у 1896 р. партію Католицький русько-народний союз (в 1911 р. реорганізована у Християнсько-суспільний союз). Був депутатом (послом) австрійського парламенту в 1891–1907 рр. і Галицького крайового сейму в 1894–1904 рр. Делегат Української Національної Ради, створеної 19 жовтня 1918 р., яка після Листопадового чину стала парламентом ЗУНР. 9 листопада 1918 р. увійшов до уряду республіки як державний секретар віросповідання і тимчасово як державний секретар освіти, однак через два дні вулиця, на якій жив О. Барвінський, була зайнята польськими військовиками, тож надалі не міг брати участі в державному будівництві. Після війни відійшов від політики і займався літературознавчою працею, завершив написання споминів.
Барвінський Осип Григорович (29.09.1844, с. Шляхтинці, нині Байковецької сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – 08.02.1889, с. Сервири, нині с. Сировари Озернянської сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл.) – священник, літератор, перекладач. Брат В. Барвінського. Із сім’ї священника. Закінчив у 1866 р. гімназію в Тернополі, а в 1870 р. – Львівську духовну семінарію. Рукоположений у 1871 р. Був на парохії в с. Острів біля Тернополя, потім у селах Плісняни і Гарбузів на Зборівщині, від 1878 р. – парох у Сервирах. Займався поширенням просвіти і вмілого господарювання серед селян. Під час навчання у Львові розпочав свою літературну і перекладацьку працю. Друкувався у часописах Правда», «Діло». Видав у 1877 р. популярні книжечки «Вінок» і «Нива», потім інші на господарські теми. Автор історичних повістей та оповідань, які однак залишилися незавершеними. Написав у 1887 р. трагедію «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (вийшла в світ у 1892 р.), драму «Чернігівка», яка не була опублікована, але її ставив на сцені Руський театр. Збереглися в рукописі ескізи п’яти драматичних творів. Друкувався під псевдонімами і криптоніми: І. Григорович, І. Григоренко, М. Нетяга, Осип Б., Ос. Б., Й. Б-ский.
Вітошинський Йосип Сильвестрович (18.03.1838, с. Красноїлля, нині Верховинської селищної громади Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. – 24.01.1901, с. Денисів, нині Купчинецької сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл.) – священник, відомий хоровий диригент, громадсько-просвітній діяч. Народився в сім’ї священника Сильвестра Вітошинського і його дружини Марії з Волянських. Навчався в гімназії у Перемишлі, в цей час фахово зайнявся музикою і хоровим свіром. Закінчив Львівську духовну семінарію. Рукоположений у 1865 р. Був сотрудником на парафії в с. Зарваниця (нині Тернопільської обл.). Від 1868 р. – парох у Денисові. Став провідником культурно-освітнього життя в навколишній окрузі. Заснував у 1870 р. читальню «Просвіти» в селі, у 1875 р. став членом філії товариства у Тернополі. Із селян організував аматорський чоловічий хор (згодом реорганізований у мішаний), який на високому художньому рівні виконував духовні твори, народні пісні і твори українських композиторів, а також деяких провідних зарубіжних, і з успіхом виступав у багатьох містах і містечках Галичини. У 1884 р. відкрив при хорові і провадив дворічну школу диригентів, організував духовий оркестр тощо. Був іменований почесним членом «Руської бесіди».
Горбаль Кость (Костянтин) Гаврилович (29.05.1836, м. Тисмениця, нині Івано-Франківської обл. – 14.01.1903, м. Перемишль, нині Польща) – педагог, літератор, редактор. Із сім’ї кушніра. Навчався в гімназії у Станиславові (нині Івано-Франківськ), іспит зрілості склав екстерном 1861 р. в гімназії у Чернівцях. Студіював філологію у Львівському університеті. Працював у Львові приватним учителем. Брав участь в українському громадському житті, редагував журнал «Нива» (1865), входив до редакції урядової газети «Русь» (1867–68). Від серпня 1868 р. викладав українську, польську і німецьку мови в гімназії в Тернополі. Як педагог відзначався новаторськими формами роботи з учнями, виховував у них любов до рідної історії, мови та культури. Був присутній на установчих зборах філії товариства «Просвіта», обирався до її виділу. У вересні 1877 р. переведений в реальну школу в Стрию, де продовжував й громадську діяльність. У січні 1891 р. обійняв посаду професора в польській гімназії в Перемишлі.
Загайкевич Віктор Миколайович (01. 11. 1840, с. Серафинці, нині Городенківської міської громади Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. – 28. 02. 1890, м. Тернопіль) – педагог. Із сім’ї священика. Гімназію закінчив у Станиславові (нині Івано-Франківськ). Студіював теологію у Львівському університеті, однак духовного сану на прийняв. Викладав у гімназії в Дрогобичі. Здобувши диплом вчителя історії та географії на філософському факультеті Віденського університету, працював у гімназії в Станиславові. потім в Тернополі, де викладав німецьку та українську мови, історію та географію в гімназії. Брав діяльну участь в житті української громади міста, був серед засновників Тернопільської філії «Просвіти». Обирався до ради міста. Опублікував німецькою і польською мовами наукові розвідки у щорічниках («справозданнях») гімназії (1877, 1878, 1883, 1885). Батько відомого правника, політичного діяча Володимира Загайкевича і педагога, громадсько-освітнього діяча Богдана Загайкевича.
Кордуба Михайло (1850, м. Тернопіль – 16.08.1926, с. Сушно, нині Львівської обл.) – священник. Син міщан. Закінчив гімназію в рідному місті і навчався у Львівській духовній семінарії. Рукоположений у 1874 р. Був сотрудником на парафії в с. Острів біля Тернополя. Із 1879 р. – парох у Сушному. Відзначався працею на національній ниві, зокрема заснував у селі читальню «Просвіти» і був першим її головою, займався зведенням будівлі школи, організацією кооперативів. В час ЗУНР входив до Радехіської повітової національної ради. Батько відомого історика і педагога Мирона Кордуби.
Левицький Петро Якимович (1840, с. Більшівці, нині селище Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл. – 06.06.1894, м. Львів) – педагог. Народився в сім’ї священика. Навчався у гімназіях у Бережанах і Станиславові (нині Івано-Франківськ), студіював класичні мови у Львівському університеті. Від 1864 працював заступником вчителя в академічній гімназії у Львові. Переведений 1869 у Тернопіль на посаду вчителя гімназії, де викладав грецьку, латинську й українську мови; згодом став професором. Брав діяльну участь в житті української громади міста. Один із засновників філії «Просвіти» у Тернополі, член першого її виділу. В квітні 1888 обійняв посаду професора в другій (німецькій) гімназії у Львові. Автор наукової розвідки про лірику давньоримського поета Горація, укладач посібників і хрестоматій з античної літератури для гімназій.
Лучаківський Володимир Дмитрович (19.03.1838, с. Ременів, нині Жовтанецької сільської громади Львівського р-ну Львівської обл. – 11.04.190, м. Тернопіль) – адвокат, літератор, громадський діяч. Із сім’ї священника. Від 1841 р. проживав у с. Кізлів (нині Буської міської громади Золочівського р-ну Львівської обл.), а від 1845 р. – у с. Довжанка неподалік Тернополя, де його батько перебував на парафіях. Навчався у гімназії в Тернополі, у 1862 р. закінчив правничий факультет Львівського університету. Працював в адвокатській канцелярії у Львові, в 1868–1871 рр. входив до редакції часопису «Правда». Невдовзі переїхав настало в Тернопіль, був помічником адвоката, а після здобуття докторату в Краківському університеті відкрив у 1874 р. власну канцелярію. З успіхом виступав оборонцем на різних процесах, зокрема відстояв право української громади міста на володіння фундацією князя К.-В. Острозького, в1898 р. виграв у справу щодо звинувачення І. Франка. Збирав матеріали для правничого термінологічного словника, переклав українською мовою австрійські «Карний закон» і «Карну процедуру». Брав участь у діяльності українських культурно-освітніх товариств «Просвіта» (її співзасновник у 1875 р. та перший голова), «Руська бесіда», «Руська бурса» й ін. Тривалий час був радним магістрату, заступником бургомістра, На засіданні міської ради Тернополя 4 березня 1896 р. обраний бургомістром і перебував на цій посаді до кінця свого життя. Чимало зробив для впорядкування та розбудови міста. З часів студентства займався літературою. Писав вірші, оповідання, нариси, статті, гуморески тощо та збирав фольклорні матеріали, які опубліковані у львівських часописах. Автор історичної поеми «Смерть князя Олега», комедій «Неспокійні женихи», «Весілля у багачки», «Іспит на мужа» (опубліковані 1866). Його ім’я називає І. Франко серед талановитих українських письменників Галичини 1860–1870-х рр., котрі сповідували в своїй творчості народницькі ідеали. Для українського театру переклав з німецької та польської драматургії майже 20 невеликих п’єс. Видав розвідку «Причинок до етнографії Галицького Поділля» (Тернопіль, 1883), уклав збірку поезій для молоді «В’язанка желаній» (Львів, 1885). Однак адвокатська праця та громадська діяльність у Тернополі не дали змоги плідно займатися літературною творчістю. Безсумнівно, В. Лучаківський відіграв знакову роль в українському громадському житті в Тернополі в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. Однак відзначимо, що він не був у місті ні першим українцем-адвокатом, ні першим українцем-бургомістром, як про це помилково досі вважають і пишуть.
Навроцький Северин Діонісійович (1843, с. Кип’ячка, нині Великогаївської сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – 02.02.1901, с. Шляхтинці, нині Байковецької сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл.) – священик. Із сім’ї священика. Закінчив гімназію у Тернополі (1862) і Львівську духовну семінарію (1867). Рукоположений в стані целібату у 1869 р. Був катехитом вчительської семінарії та реальної школи у Тернополі. Один із засновників філії «Просвіти», член її виділу. Належав до активних діячів української громади міста, серед іншого був покровителем «Руської бурси». Від 1881 р. обіймав парафію в Шляхтянцях, продовжував громадсько-просвітню діяльність у селі і повіті. Шамбелян, почесний крилошанин Львівської митрополичої капітули.
Рудницький Лев Діонісійович (04.03.1851, с. Августівка, нині Зборівської міської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – 02. 03. 1898, м. Львів) – педагог. Син священника Діонізія Рудницького та його дружини Емілії і чеського роду Таворських. Закінчив гімназію в Бережанах, вищі студії відбув на філософських факультетах Львівського і Віденського університетів. Від 1873 р. був заступником вчителя у гімназії в Перемишлі. Переїхав у серпні 1879 р. в Тернопіль, де викладав історію, географію і німецьку мову в гімназії. Брав участь в українському громадському житті в місті, зокрема діяльності «Просвіти». Переведений в серпні 1890 р. у Львів, де працював вчителем у четвертій (польській) гімназії. В 1895 р. став професором академічної української гімназії. Автор наукових розвідок, опублікованих у щорічних збірниках («справозданях») гімназій. Батько відомого вченого-географа, академіка С. Рудницького, педагога і письменника Юліана Опільського (Ю. Рудницького), педагога і піаністки Софії Рудниської (Дністрянської).
Студинський Йосип Олексійович (1836, с. Оліїв, нині Зборівської міської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл. – 17.06.1909, с. Кип’ячка, нині Великогаївської сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл.) – священник. Закінчив Львівську духовну семінарію. Його дружиною була Вікторія Качала – дочка священника, відомого галицького громадсько-політичного діяча Степана Качали. Рукоположений у 1861 р. Був сотрудником на парафії в с. Петрилів (нині Тлумацької міської громади Івано-Франківської обл.), у 1866–1867 рр. – в с. Лопушани (нині Зборівської міської громади Тернопільської обл.), а надалі до кінця свого життя парохом у Кип’ячці. Батько відомого літературознавця, академіка Кирила Студинського.
Чубатий Григорій (11.10.1840, м. Тернопіль – 25.02.1932, с. Ступки, нині Байковецької сільської громади Тернопільського р-ну Тернопільської обл. ) – священник. Син міщан. Закінчив гімназію в рідному місті і відбув повні курси студій на теологічному і філософському факультетах Львівського університету. Із 1864 р. викладав в гімназії у Перемишлі, брав участь в українському громадському житті міста. Коли через три роки влада перевела його на роботу в гімназію в Ряшів, залишив педагогічну працю і вирішив присвятити себе духовному служінню. Рукоположений у 1867 р. Спочатку був сотрудником на парафії у Збаражі, а від – парох у с. Ступки. Діяльно трудився щодо розбудови національного господарського і культурно-освітнього життя у Збаразькому і Тернопільському повітах. Належав до всіх українських товариств у Тернополі, зокрема «Просвіти»; співзасновник Повітового кредитового товариства (реорганізоване в 1904 р. у Подільський кредитний банк) і член його дирекції до 1922 р.
Шехович Лев Йосипович (1844, м. Яворів, нині Львівської обл. – 25.07.1924, с. Дора, нині в складі м. Яремча Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.) – суддя, громадський діяч. Син священника. Закінчив гімназію в Перемишлі. Право студіював у Віденському університеті. Працював у повітовому суді в Олеську (нині селище Золочівського р-ну Львівської обл.), від початку 1870-х років був слідчим окружного суду в Тернополі, зокрема, розкрив злочинну групу лихварів у Борщівському, Заліщицькому і Чортківському повітах, яка свідомо розоряла селян. Був головою дирекції Товариства урядників у місті. Один із засновників філії «Просвіти» в Тернополі, її голова в 1877–1883 рр. Призначений у 1888 р. суддею в Перемишлі, в 1908 р. – надрадником Вищого крайового суду у Львові. Від 1911 р. перебував на емеритурі. В містах, де працював, брав діяльну участь в українському громадському житті, наскільки дозволяв статус судді. Батько педагога, освітнього діяча Богдана-Теодора Шеховича і правника Лонгина Шеховича.
Про автора. Гуцал Петро - кандидат історичних наук, доцент, член історико-краєзнавчої ради Державного архіву Тернопільської області.
