Для науковців фонди Державного архіву Тернопільської області (далі – ДАТО), що постійно поповнюються оригінальними документами, є важливим джерелом для дослідження та вивчення різносторонніх тем з історії нашого краю, зокрема й під час Другої світової війни (1939–1945 рр.).
Невеликий огляд унікальних архівних документів з історії українського визвольного руху, Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА), що знаходяться на зберіганні у фондах Тернопільського держархіву нами зроблено у 2018 році [1], проте подальше опрацювання оригінальних матеріалів з ДАТО, пов’язаних з військовою історією, не ставилося на паузу. Тож, у цій статті хочемо звернути увагу на фонд Тернопільського поштового управління головного управління німецької східної пошти дистрикту “Галичина” (Р-173), в якому зберігається низка справ із приватними поштовими відправленнями, які не дійшли до своїх адресатів. Ці листи, конверти, вітальні листівки, світлини тощо з приходом совітської влади на Тернопільщину були вилучені та засекречені на довгі роки існування окупаційного режиму СРСР. Тернопільському поштовому управлінню на кінець німецької окупації (березень 1944 р.) підпорядковувалися Великобірківське, Гримайлівське, Залозецьке, Збаразьке, Зборівське, Золочівське, Микулинецьке, Новосільське, Озерянське, Підволочиське, Скалатське і Теребовлянське відділення. Відповідно, більшість збережених поштових відправлень цього фонду стосуються означеної території та людей, які тут проживали, працювали чи служили. В силу об’єктивних обставин ми не можемо здійснити дослідження всього комплексу цих документів, а тому обрали лиш декілька з них, які тісно пов’язані з важливими подіями краю.
Доречно відзначити, що низка істориків активно використовує епістолярну спадщину, приватну чи професійно-ділову в своїх дослідженнях, хоч таких спеціальних джерелознавчих студій, що стосуються Тернопільщини, появилося вкрай мало.
Першим поштовим відправленням, на яке звернули увагу, є датований 24 лютого 1944 р. приватний лист невідомого службовця української поліції до свого товариша [2]. Він працював у поліційній канцелярії міста Підгайці Бережанського округу, тому лист не писаний від руки, яких більшість у цьому фонді, а надрукований на машинці, що значно полегшує осмислення та розуміння тексту. Попри особисті справи й думки описані у листі довідуємося, що автор не дуже відповідально ставився до своїх обов’язків – “я до більші працюю в канцелярії поліційній так, що до служби дуже рідко ходжу, а більше маркірую”. Зазначимо, що із суміжних документів нам відомо, що на окружному з’їзді комендантів української поліції, який відбувся 2 грудня 1943 р., поліцейським було оголошено, що “як ще повторуться такі грабіжі, як в Козові (Ундіч) і Підгайцях, а укр[аїнська] поліція буде в тім випадку пасивна, то нім[ецька] влада їх буде безпощадно стріляти” [3]. Причиною такої “пасивності” службовців поліції на Підгаєччині, як і на інших теренах Тернопільщини, безумовно є швидкий ріст членства і мережі ОУН та її збройних підрозділів – Української Народної Самооборони (УНС).
Попри це, зі змісту збереженого відправлення дослідникам стають відомі факти з діяльності службовців української поліції: “з Дембіци богато хлопців повтікало навіть з нашого повіту і їх мають арештувати бо вони забрали зі собою цілий поліційний виряд […] Ти знаєш, що Матус Ілько, він був при Укр. Поліції і поїхав на акцію жидів до Зборова і там він загинув від жида” [4].
Автор цього листа подав цікаві дані на тему польсько-українського протистояння, яке набирало обертів у Галичині на початку 1944 р. Так у листі йдеться: “Мені поводиться тепер менш-більш ненайгірше, тільки то одно, що коло нас є богато партизан але то нічого, вони гр[еко]-кат[оликам] нічого не роблять, а натомість рим[о]-кат[оликам] роблять гесторбер [5] і то щоночі […] Відпиши мені чи коло Вас є партизани, які, чи такі як у нас чи інші і чи то роблять що у нас” [6].
Лист невідомого службовця української поліції до свого товариша, 24 лютого 1944 р.
Тема підпілля – українського, польського чи совітського і його збройних підрозділів, що у текстах листів проходить під назвами “партизани”, “банда” та ін., часто прослідковується у приватних листах місцевого населення, а події пов’язані зі злочинною діяльністю, насильством щодо мирного населення деталізовано, можливо дещо з перебільшеннями, описуються. Для прикладу, автор листа із с. Лисичинці Скориківської громади Тернопільського р-ну 2 березня 1944 р. писав другу (можливо родичу чи сусідові) Богдану, службовцю української поліції у Грубешівському повіті (тепер Польща), який на зламі 1943-1944 рр. опинився у епіцентрі винищення українців польськими збройними загонами Армії крайової: “Ти мені описав свої події і наміри, що думаєш робити зі собою, твої думки добрі, роби як знаєш аби бути на своїй землі. Коло нас так само є ріжні убийства але на оборот бо в нас то гинуть поляки на каждім кроці, такі більші випадки то були в Березовиці дня 25.ІІ. зістало забитих 80 поляків 28 хат спалено і богато осіб ранених і попечених” [7].
У цьому листі далі йдеться: “Коло нас оперує більшовицька банда, роби багато [лиха] де [г]рабує населення, забирає коні, свині і так досі в Добромірці взяли 100 коней і по[г]рабували дуже цілу Добромірку. Тої банди було коло [п’ять] тисяч але трохи розбили. Ті банди людей не [в]бивають хіба десь втрафиці […]”[8]. Очевидно, в цьому фрагменті листа розповідається про рейд та діяльність у другій половині лютого 1944 р. Першого молдавського радянського партизанського з’єднання (командир – Василь Андреєв), яке витіснили з території Волині підрозділи УПА [9].
Також автор цього листа пише про випадок у селі, який сколихнув всю околицю: “В нас сталася велика трагедія в Пісара справляла молодіж пущення в неділю 27.ІІ. о годині 22 вночі сталосі непорозуміння і [в]пала жертвою […] Стефка Шуме[…] а трох ранили Пастушенка Гриця, Анну Ружилову і Осика Гу[…], ранені легко всі в шпиталю в Збаражі. Стефку поховали [у] вівторок 29.ІІ було людей коло 700 сот ціла Новосилечина взяла участь в похороні […] причину катастрофи я тобі колись скажу” [10].
Світлина з листа із підписом “Засилаю на пам’ятку свою знимку Жук Іван”, 1944 р. Привертає увагу прикраса-котильйон із зображенням Тризуба.
Про цей випадок також писала Марія Кізь у листі до своєї подруги Лідії Будної на Зборівщині: “В неділю на запусти в Лисичинцях зійшлися хлопці і дівчата забавлятися. Вечером о 10 год. якісь ввійшли і сказали руки до гори і відразу з автомату вистрілили. Забили на смерть одну з найсвідоміших дівчат Шумейко, она була садівничкою, перша артистка і хористка і одна одинока донька в мами. Ранили Пастушенка Гриця, той що знимки робить, Гудиму і ще одну дівчину Ружилову. Їх відвезли до шпиталю. Похорон був дуже величавий. В понеділок знова, перший день посту, до Збаража їхав з Шилів Людний Іван, зять Віціньского. На коршемках злапали його большевики, обрабували і забрали зі собою, стягали протоколи і хотіли розстріляти. Але якось по тяжких трудах на третий день голого випустили. І богато, богато таких випадків тут ріжних маємо. Таке в нас страшне життя” [11].
Поштовий конверт Марії Кізь з німецькою маркою та штемпелем, 4 березня 1944 р.
У схожій манері Марія Кізь повідомляла про згаданий вище совітський партизанський загін: “За границею повно є большевиків. Час від часу, щокілька день переїжджають до нас і закватировуються в Добромірці, Гущанках, Лозівці та Ободівці. Страшно ті села потерпіли вже, богато коней забрали, свиней і ріжних річей. От[ець] Смик також кажуть богато потерпів, навіть шафи мали понищити. СС і Поліція провадила за Богданівкою з ними бій. В тім бою в страшний спосіб замордували коменданта Ткачука. Подумайте пані яке страшне, така молода і вдова вже, ще й з малими дітьми” [12]. Відзначимо, що із суміжних документів ми володіємо даними, за якими комендант станиці української поліції Іван Ткачук разом із службовцями поліції Країнським, Голубовичем та Козаком були розстріляні совітськими партизанами 23 лютого 1944 р., а з матеріалів українського підпілля нам також відомо, що всі четверо були задіяні в мережі ОУН [13]. Похоронено їх як Героїв біля греко-католицької церкви в м. Скалат.
Могила з портретною світлиною службовця української поліції біля греко-католицької церкви у м. Скалат. 2021 р.
У приватних поштових відправленнях місцевого населення з цього Новосільського кутка Збаразького повіту часто трапляються згадки про підрозділи “наших” СС – тобто галицьких добровольців СС, які перебували у лютому-березні 1944 р. в с. Шили, Богданівка, Шельпаки, Лисичинці та ін. У них розповідається про окремі епізоди пов’язані з діяльності солдатів 9-ї роти ІІІ-го батальйону 4-го галицького добровольчого полку СС. Поряд з цим, у фонді Тернопільського поштового управління вдалося віднайти декілька збережених поштових відправлень (конверт і листи) галицьких добровольців СС, які написали та відправили вояки ІІІ-го батальйону перебуваючи на Збаражщині [14]. Огляд опрацьованих листів і згадок, які пов’язані з цим батальйоном, будуть використані у науковій розвідці “Галицькі Леви на Тернопільщині”, тут аналіз не проводимо. Натомість, торкнемося інших підрозділів галицьких добровольців СС, які мають стосунок до Тернопільщини, на листи зі згадками яких натрапили під час роботи в ДАТО.
Для прикладу, в приватному листі солдата з оркестри 14-ї дивізії СС “Галичина” до родини на Тернопільщині, написаного 17 лютого 1944 р. у вишкільному таборі Гайделягері, подано унікальні дані про перший офіційний виїзд українських вояків-добровольців СС до столиці Галичини в місто Львів та згадку про чи не найпершу збройну сутичку з партизанами: “Мушу Вас перепросити через це що не дав Вам ніякої відомости, що я є 14.ІІ.1944 у Львові. Отже було так: як Вам відомо, що вбили у Львові 2 урядовців Бауера і Шнайдера, отже наша найкраща сотня мала їхати [їх ховати], то вони вже муштрувались, а ми їм грали, акурат в неділю на цей самий троп приїхав штурбанфірер, те побачив і сказав, що наша оркестра добре вже грає через те мусить їхати до Львова на цей похорон. Ну ми алярмово збиралися і в понеділок рано виїхали на вечір в 11-тій год. булисьмо у Львові, а через це що ми їхали автами то були дуже помучені зараз же таки й поснули, гарно спалось нам по такій дорозі. Ще по дорозі коло Мостиськ натрапили на партизанку польсько-комуністичну, троха були стріли з ворожої сторони але Богу дякувати ніякої жертви нема. У Львові рано у вівторок малисьмо грати на похороні але щось відкликали і ми не грали, тільки німецька оркестра грала, а за те у середу то є 16.ІІ.1944 ми маршерували улицями міста зі сотнею котра вже на рукавок мала Льви жовті на синім полі і на вилогах білі на чорнім полі, дуже нами львовяки тішилися, а я радувався Львовом, його красивом потішився, а сьогодні в четвер повернув до Гайделягру назад, щоби здати свої речі і від’їжджати назад але вже до Шлеська” [15].
Світлина з листа Влада Дутки із підписом “Для Марусечки дарує Володко 22.ІІ.1944”
Також автор цього листа оповів рідним про замах, який стався на нього у місті: “Тут у Львові також бувбим був вбитий від одного харцизяки-ляха[, який] стріляв за мною з револьвера але не вміє стріляти ну і тую дату дня буду пам’ятати дуже добре, це є 16.ІІ.1944 р. у пів п’ятої надвечір. Нічого не зробив мені, Бог ще охоронив мене від смерті” [16]. Варто відзначити, що польське населення дуже негативно ставилося до українців, які служили у німецьких частинах складених із галичан. У офіційних документах 14-ї дивізії СС “Галичина”, датованих 1 грудня 1943 р., зазначалося: “Установлено, що в багатьох випадках член сім’ї доброволець не дістав з державних установ належного йому удержання сім’ї та харчових карток. У багатьох випадках діється то наслідком свідомого саботування цеї акції урядовцями польської національности” [17].
Насправді, згадок про галицьких добровольців СС у листах багато. Приміром, у вище згаданому листі з с. Лисичинці від 2 березня 1944 р. автор також згадує добровольця до 14-ї дивізії СС “Галичина”: “Стефко написав з Німеччини, з Нойгамру, він поїхав на вишкіл механічний” [18]. Таких згадок у листах чи й окремих приватних відправленнях від родичів, дівчат, батьків, що зберігаються у цьому фонді досить багато й не завжди вони носять якусь конкретну чи й цінну для історії інформацію, тим не менш, вони є оригінальними свідченнями свого часу. Для прикладу, в цьому фонді зберігся лист жительки с. Острів Тернопільського р-ну на ім’я Миляся, написаний від руки, до свого коханого, ймовірно, Петра, який судячи з тексту мобілізований у дивізію “Галичина”: “Якщо ся наразі любим то треба то писати що з любовного, і присли мені знимку свою, бо я мрії про тебе зклала і тебе мої очі не бачать” [19].
Зовсім іншого змісту лист галицького добровольця СС Євгена Стешина з с. Велика Березовиця Тернопільського р-ну, написаний та надісланий 1 березня 1944 р. з вишкільного табору в Нойгамері до своєї дівчини Євгенії, що проживала в селі. Попри приватний зміст відправлення, в ньому багато цікавих подробиць про службу в 14-й дивізії СС “Галичина”: “Я далі є коло коней, а решта [хлопців] порозділювані по ріжних сотнях, а Юлько Умриш є в кухни. Моє поводження як звичайно при війську, тепер мені трохи лекше як було за рекрута, тільки сумно й жаль мені, що минає 8 місяців як покинув рідне село й дім […] Радий би я поїхати на урльоп, але не пускають, може колись ще приїду […] Я вже не є в Гайделягері але в п’ятницю 18/ІІ приїхав до Німеччини, до місточка Невгаммер й тут примістили нас в касарнях, то місцевість знаходиться кількадесять кільометрів за Бреславом” [20].
Закінчення листа Євгена Стешина. 1 березня 1944 р.
Далі у листі автор згадує односельчан з якими опинився у новому вишкільному таборі: “Тут є з Березівських отсі хлопці, Іваницький, Роман Кручовий, Стефан Стешин, Палямар, Кузьменко, Нестор Гаяць, Роман Проців і Юлько Умриш” [21]. Із спогадів місцевих жителів відомо, що Іваницький, справжнє ім’я якого Ярослав, Роман Кручовий та Степан Стешин у 1943 р. отримали на кілька днів відпустку з дивізійного вишколу. Про них згадували, що йдучи селом замість крику “Хай Гітлер!” на витягнуту руку гукали “Слава Україні!”, а також заходили дивитися як живуть у таборі французькі військовополонені, яких тримали у районі сучасної Березовицької амбулаторії та виводили на роботу до рівчака, що ділить Острів і Велику Березовицю. Також встановлено, що справжні імена добровольців СС Паламара – Леонід, а Кузьменка – Михайло. У процесі консолідованих пошуків також вдалося реконструювати основні віхи життєпису хорунжого УПА Степана Стешина, відомого під псевдо “Січовик”, який влітку 1944 р. з дивізії долучився до Української Повстанської Армії у Львівській воєнній окрузі “Буг” [22].
У цьому ж листі Євген Стешин подав прізвища односельчан – вояків 14-ї дивізії СС “Галичина”, які в лютому 1944 р. одними з перших брали участь в антипартизанських акціях проти радянських партизан, очевидно, у складі бойової групи “Байєрсдорф” в районі Краснік – Любачів – Чесанів – Замостя – Тарноград – Білгорай – Томашів: “Ігор Стешин, Василь Умриш, Тарапата і Кріса кудись поїхали з Гайделягру, кажуть, що на партизанку” [23]. Завдяки запису спогадів у с. Велика Березовиця вдалося встановити справжні імена добровольців СС: Тарапати – Тадей, а Кріси – Володимир й з’ясувати основні віхи їхніх біографій.
Справді унікальним документом з цього фонду є лист невідомого члена ОУН Павла Б. до іншого члена підпілля Ярослава, який очевидно жив легально, й сам лист відправлено через офіційно діючу німецьку поштову службу. У змісті характерна мережі ОУН стилістика тексту – “Постій 1/ІІІ 44 року”, з якого можемо припустити, що автор проходить вишкіл у якійсь навчальній частині УПА: “Не гнівайся на мене, бо ти сам знаєш, що я не міг писати з того постою де я був. Тепер подаю Тобі до відома, що я здоровий і добре маю пережиття, дуже буду Тобі вдячний, що ти спровадив мене на добру дорогу, я том дорогом можу зайти аж до “четового”, тепер мій ступень ще низький, занимаю функцію ройового, котрой має під собом 10 хлопців але краще бути простим” [24].
Початок листа Павла Б. 1 березня 1944 р. Привертає увагу використане вітання “Гаразд”, скорочення від “Всіх гараздів”, яким віталися на Тернопільщині у 1930-х – на поч. 1940-х рр.
Автор поштового відправлення жаліється на слабкий виряд, яким його забезпечила станиця під час відправлення: “я виглядав як погорілий, ті провідники, що мене перепроваджували, питалися мене скотрої ви друже станиці ну тай я їм сказав з котрої, як вони потім згримали того чоловіка, що знаходиться в Слобідці Струсів, а той тоді вашу станицю, що навіть неприємно було слухати […] ти не гнівайся на що я тобі звертаю увагу, так аби знав на другий раз як маєш випроваджувати” [25]. Сам лист без закінчення, оскільки сторінка порвана, тим не менш – він є важливим документом свого часу.
Подальше вивчення і опрацювання матеріалів фонду Тернопільського поштового управління головного управління німецької східної пошти дистрикту “Галичина” принесе ще багато інформативних відкриттів пов’язаних з історією національно-визвольного руху ОУН, УПА, УНС чи військових формувань укладених з українців під час Другої світової війни.
Джерела
1. Волянюк С. Документи і матеріали ОУН і УПА в Державному архіві Тернопільської області / Сергій Волянюк // Збірник праць: том 11. Архіви Тернопільщини / Тернопільський осередок Наукового товариства ім. Шевченка, Державний архів Тернопільської області / відп. ред. М. Андрейчин, ред. тому Ф. Полянський, Е. Бистрицька. – Тернопіль: ТОВ “Терно-граф”, 2018. – С. 23–39.
2. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 70.
3. Волянюк С. Історія воєнної округи УПА “Лисоня”/ Сергій Волянюк. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2018. – С. 41.
4. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 70.
5. З німецької “gestorber” – смерть.
6. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 70.
7. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 63, 63 а.
8. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 63, 63 а.
9. Українські повстанці в документах радянських молдавських партизанських з’єднань / упоряд. Володимир Ковальчук. – Торонто–Львів: Видавництво “Літопис УПА”, 2014. – Літопис УПА. Серія “Події і люди”. – Кн. 29. – С. 32–38.
10. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 63, 63 а.
11. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 11, 11 а.
12. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 11, 11 а.
13. Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 49: Тернопільщина. “Вісті з Терену” та “Вістки з Тернопільщини” 1943–1950. Книга перша / ред. І. Гомзяк та М. Посівнич. – Торонто–Львів, 2010. – С. 82.
14. Незабаром про цей підрозділ вийде підготовлена наукова розвідка – книжка “Галицькі Леви на Тернопільщині” (видавництво “Крила”, 2024 р.), де використані згадані матеріали, а також документи з інших фондів Державного архіву Тернопільської області.
15. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 16.
16. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 16.
17. Центральний архів міністерства оборони російської федерації. – Ф. 500. – Оп. 12493. – Спр. 85. – Арк. 93.
18. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 63, 63 а.
19. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 87.
20. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 7.
21. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 7.
22. Мороз В. Хорунжий УПА “Січовик”/ Володимир Мороз // Шлях Перемоги. – №. 26 (3027). – 2012. – 27 червня. – С. 3.
23. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 7.
14. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 3.
25. ДАТО. – Ф. Р-173. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 3.
Довідка про автора
Волянюк Сергій - кандидат історичних наук, методист Тернопільського інституту післядипломної педагогічної освіти.
