Історія начальника штабу групи УПА-Південь Василя Процюка («Кропиви») є логічним продовженням подій, що розгорталися на теренах Шумщини та знайшли своє відображення у книгах «Бандерівська скриня. Архів УПА з криївки в Кордишеві на Шумщині» та «Жіноча справа. Незабуті історії учасниць підпілля ОУН станиці села Кордишів на Шумщині».
Під час роботи над матеріалами для цих видань я виявив значну кількість архівних документів, спогадів і свідчень, які з різних причин не увійшли до попередніх книг.
Хотів особливу увагу приділити подіям, що відбувалися на території села Кордишів, а також людям, які були поруч із Василем Процюком («Кропивою») в останні дні його життя. Їхні долі, вчинки та жертовність заслуговують на окрему розповідь і збереження в історичній пам’яті. Саме тому ця книга є спробою віддати належну шану цим людям та відкрити читачеві маловідомі сторінки визвольної боротьби на Шумщині.
Після ознайомлення з рукописом Миколи Процюка «Воскресіння через пів століття», я продовжив пошук в архівних джерелах інформації про Василя Процюка-Кропиву. Тим більше, що де які напрацювання вже були.
У січні 1941 року Василь Процюк став одним із фігурантів кримінальної справи НКВД [1].
Відомо, що в Городиловичах на час 1941 р діяла підпільна організація ОУН, яку очолював Василь Процюк. Крім нього, членами організації були Ієронім Яремчук, Михайло Кікаш, Василь Лущак, Микола Козак, Михайло Кийко, Іван Кийко, Терентій Литвинчук, Зиновій Філевський та інші. Село було окуповане німцями. Гітлерівсько-сталінська війна була неминучою. Організація шукала зв’язків з підпіллям на підрадянських теренах.
Згідно з матеріалами слідства, він разом із Ієронімом Яремчуком нелегально підтримував зв'язки із симпатиками комуністичних ідей та прагнув встановити контакти з радянською владою. Більш за все, при підготовці до перетину кордону в організації була розроблена «легенда» на випадок арешту, що Василь і Ієронім були симпатиками комуністичного руху.
Домовилися, що якщо затримають одного, і він не повернеться через 48 годин, то інший через тиждень повторить спробу переходу кордону. Затримали їх обох.
Спочатку до СРСР був направлений Яремчук, а через тиждень, 19 січня 1941 року, державний кордон перейшов і сам Процюк. Він пояснював свій вчинок побоюванням переслідувань з боку німецької влади та бажанням знайти прихисток у радянському союзі. Під час численних допитів Процюк неодноразово змінював окремі деталі своїх свідчень, однак послідовно заперечував зв'язки з українським націоналістичним підпіллям і стверджував, що симпатизував комуністичним ідеям та мав намір оселитися в СРСР. Він також заявляв, що німецька адміністрація підозрювала його у прихильності до радянського союзу.
У Протоколі затримання «порушника державного кордону СРСР» Василя Процюка, складеному 19 січня 1941 р. на прикордонній заставі Джари Володимир-Волинського українського прикордонного округу, читаємо, що він народився 22 грудня 1914 р., українець, проживає в с. Городиловичі та працював у своєму господарстві, майно: половина хати, 2,5 га землі, кінь, корова; одружений.
Затримувачі констатують, що Василь перейшов кордон «один, без хитрощів», з метою уникнути репресій німецької влади. При особистому обшукові у нього виявлено хромові чоботи, фотографію сім’ї, старий портфель, пару полотняної білизни, сорочку, польську шинелю, дві осьмушки тютюну, «книжка» для куріння». Прикордонному наряду Василь заявив, що хоче залишитися жити на радянському боці. Жодних документів при собі, які засвідчували б особу, він не мав.
Василь Процюк у своїй біографії зазначає:«Народився я в 1914 році в сім’ї селянина-середняка Процюка Ярона, в 1915 році батько помер, я жив з матір’ю та сестрою. В 1922 році я пішов в школу і закінчив 5 класів сільської школи в 1926 році. Після закінчення школи працював у своєму сільському господарстві спільно з матір’ю до 1935 року. В 1935 році я одружився на односельчанці по прізвищу Літвинчук Параскева по соціальному стану селянка-біднячка. В 1937 році мене призвали в польську армію, служив в 55 стрілецькому полку, який дислокувався в Лішні-Равич, в цьому ж полку закінчив підофіцерську школу і був підвищений спочатку старшим солдатом, по тому в офіцери, тобто капралом, в армії служив до 1938 р. Під час польсько-німецької війни в 1939 році мене вдруге мобілізували в армію, і я виконував посаду капрала, ще війна не закінчилась я повернувся додому».
Є у справі свідчення про родину. На «німецькій» території, в Городиловичах, проживають дружина Параскева Лукична Процюк, 1913 р. н., син Микола 1939 р. н., дочка Ганна 1936 р. н., мати Лукерія Дмитрівна Процюк-Пинко, 50 років, сестра Ганна Яронівна Марчук, 1911 р.н. Крім того тут живуть: тесть Лука Андрійович Литвинчук, 55 р., швагро Зиновій Васильович Філевський 1913 р. н., швагро Михайло Лукич Литвинчук, 16 років, швагро Марчук Михайло Костянтинович, 1909 р.н. «На території СРСР маю рідну бабусю по матері – Уляну Федину, 75 років в с. Стенятин Сокальського р-ну».
21 березня 1941 року слідство завершилося обвинувальним висновком. Василя Процюка та Ієроніма Яремчука звинуватили у незаконному переході державного кордону СРСР за статтею 80 Кримінального кодексу УРСР.
Водночас слідчим не вдалося підтвердити їхню причетність до іноземних розвідувальних органів або довести існування організованої комуністичної діяльності, про яку вони заявляли під час допитів.
Заарештованих утримували в Луцькій тюрмі. Лише 20 вересня 1941 р., коли вже три місяці йшла кривава гітлерівсько-сталінська війна, слідчу справу розглянули і постановили: Процюка Василя та Яремчука Ієроніма як колишніх польських підданих із-під арешту звільнити. Проте виконати це рішення не вдалося через евакуацію в'язнів у зв'язку з воєнними подіями (це версія НКВД). Адже відомо, що 23 червня 1941 року енкаведисти розстріляли до двох тисяч в’язнів Луцької в’язниці. І тільки Боже провидіння допомогло Василю Процюку уникнути загибелі, аби продовжити свою боротьбу за Самостійну Україну на теренах Південної Волині.
Їхнє місцеперебування так і не було встановлено, а у 1947 році розшук припинили, передавши справу до архіву.
Багато згадок про Кропиву зустрічалось у різних архівно-кримінальних справах. Зокрема, про село Котлярівку Великодедеркальського району. В другій половині 1943 року тут заходився штаб Кременецького надрайоного проводу ОУН. А с. Котлярівка було одним з основних пунктів тилового забезпечення УПА. Тут неодноразово перебував Кропива, проводив зустрічі, вишколи. Тим більше, недалеко на хуторі Котячин діяла підстаршинська школа УПА.
На жаль, такого села вже не існує. Радянська влада знищила його та ще близько 10 хуторів поблизу в 50-тих роках минулого століття через українські настрої населення. Так в одній справі зрадницю Демченко Олександру запитали: «Кого ви ще знаєте із активних бандерівців?». «Можу сказати, що за виключенням малої кількості, майже всі, хто проживає на цих хуторах – бандерівці і зберігають у себе зброю…» - відповіла вона.
Пошуки продовжились. У селі Кордишів разом із Кропивою загинув один повстанець, а інший здався в полон. Я вирішив знайти, хто був заарештований 13 травня 1944 року у Шумському районі. Таких виявилось близько 20-ти осіб. Шляхом відсіювання я звернув увагу на одну справу, де Шумським НКВД був заарештований житель с. Куликів Бережецького району. Перетелефонував в архів і поцікавився, де він був заарештований. Виявилось у селі Кордишів Шумського району.
Справу вдалося віднайти в архіві УСБУ в Тернопільській області (Ф. 7(Р). – Спр. 12476-П).. З неї ми дізнаємося про останні події та хвилини життя легендарного командира сотні, начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка (псевдо «Кропива», «Микола»).
Згідно з матеріалами справи, наприкінці лютого 1944 року молодого жителя села Куликів Мойсея Войтка разом із кількома односельцями було виведено до лісу, де формувався повстанський підрозділ. Після короткого вишколу він був призначений кулеметником сотні під командуванням повстанського командира з псевдо «Микола». Як ми знаємо, це було друге псевдо Василя Процюка.
За свідченнями Мойсей Войтко (пс. «Орел»), сотня Миколи зупинилась у Суразьких лісах та розташувались в землянках. На підводах була привезена зброя – гвинтівки, ручні кулемети. «Орел» отримав кулемет Дегтярова. Сотня «Миколи» входила до складу куреня «Липи» і складалась із чот та роїв, які очолювали повстанці «Граб» «Хміль», «Верблюд», «Рикун», «Слива», «Понурий», «Залізний», «Гайдамака». За словами Войтка, командний склад сотні був озброєний автоматами, рядовий – гвинтівками; кожний рій мав ручний кулемет, кожний боєць – 1-3 гранати. Зброя була переважно німецька. Після прибуття в Суразькі. ліси, повстанці постійно займалися військовою підготовкою. У період поганої погоди вся сотня виїжджала із лісу на хутори, де їх розміщували в клунях та інших приміщеннях по декілька осіб. За погоди повертались знову у ліс, на місце попереднього постою.
У квітні 1944 р. війська червоної армії стали прочісувати навколишні села і ліси. Під час цієї операції повстанський підрозділ був розсіяний. Більшість бійців відступила різними напрямками, а сотник «Микола» залишив біля себе лише кількох найближчих людей: ад'ютанта «Орлика», кулеметника Мойсея Войтка – пс. «Орел» та ще одного повстанця на псевдо «Вороний». Під час подальшого відступу «Вороний» загинув під обстрілом, а троє, що залишилися, продовжили рух у західному напрямку.
Виснажені кількаденними переходами, троє повстанців перед світанком 13 травня 1944 року знайшли схованку в криївці під клунею на околиці села Кордишів. Це укриття було підготовлене місцевими жителями на випадок проходження фронту. За словами господині Неоніли Пархомюк, сім'я не використовувала його для переховування будь-кого і не знала, що там перебувають озброєні люди.
Того ж дня оперативна група НКВД під час обшуку господарства виявила схованку.
У справі ще одне свідчення – Ананія Рутковського, поляка, 1906 р. н., уродженця с. Ісерна (тепер – Кутянка) Шумського р-ну, який 13 травня 1944 р., брав участь у спецоперації в с. Кордишів, прочісував ліси, щоб затримати «бандерівців». Особисто йшов з військовим із райвійськкомату. Зайшовши у двір Івана Савича Пархомюка, підозріло подивився на прибудову. «У старого став допитуватись, хто переховується, бо було видно свіжі сліди. Старий мені нічого не сказав, а тільки сказав, що ваша справа перевіряти. Але я перевіряти не став, припускаючи, що там повинні переховуватись «бандерівці».
Тоді взявши з собою ще 6 бійців, повернувся назад. Господар у цей час сіяв у полі гречку. Дома була його дружина Неоніла. Вчинивши допит переляканій жінці, Рутковський заставив показати криївку і вхід до неї. Він запропонував їй залізти всередину, стара не захотіла і заявила, що є ще вхід ззаду клуні. Відійшовши на безпечну відстань, наказав взяти лопату та почати відкопувати вихід. Не минуло декількох хвилин, коли під землею почулись постріли.
Жінка хотіла втікати, але військові не відпустили, наказали лягти на землю. Самі оточили клуню, де перебували повстанці. Рутковський дав команду, щоб виходили з підвалу, бо зараз будуть кидати гранати. Не минуло п’яти хвилин, як з підвалу вийшов один чоловік з піднятими догори руками, як з’ясувалося – Мойсей Войтко. На питання: «Хто там є?». Войтко відповів, що там – сотенний і його ад’ютант, але вони вже неживі... Сказав, що в криївці є ручний кулемет, радянський і німецький автомати, радянський карабін, німецький пістолет, 4 гранати та якісь документи.
«На пропозицію скласти зброю сотник «Микола» і його ад’ютант «Орлик» застрілились, а Войтко здався у полон…».
За свідченнями Мойсея Войтка, сотник «Микола», не бажаючи потрапити в полон, наказав йому застрелити себе та ад'ютанта «Орлика», після чого здатися радянським військовим. Войтко стверджував, що виконав цей наказ під загрозою власної смерті. Після цього він вийшов із укриття з піднятими руками. У схованці були виявлені тіла двох загиблих командирів та значна кількість зброї.
Син командира Кропиви Микола Процюк вважав, що Батько його відпустив з криївки… Саме з криївки, а не «ями». Але ж енкаведисти боялися цього слова, як вогню.
5 серпня 1944 року Військовий трибунал військ НКВД Тернопільської області засудив Мойсея Войтка до розстрілу. Вирок було виконано 1 грудня 1944 року, а його родина зазнала репресій. Лише у 1994 році Войтка було реабілітовано.
На основі цієї справи вдалося встановити точну дату загибелі Василя Процюка-Кропиви – 13 травня 1944 року. Разом з ним загинув і був похований його ад’ютант на псевдо «Орлик», «Грім».
Ще мене зацікавила Надія Тернюк – зв’язкова Кропиви, з якою не вдалося зустрітися Миколі Процюку. Так вдалося віднайти архівно-кримінальну справу станичної села Велика Іловиця Шумського району Тернюк Надії Митрофанівни.
За словами Надії Тернюк, у 1943 році до Антоновецького лісу прибув повстанець на псевдо «Грім» («Орлик»). Саме в цьому великому лісовому масиві, розташованому неподалік Великої Іловиці, діяли відділи УПА. Повстанці регулярно приходили до навколишніх сіл, де поповнювали запаси, підтримували зв'язок із місцевим населенням та тимчасово зупинялися. За свідченням Тернюк, чисельність таких відділів могла становити від ста до двохсот осіб, а перебували вони в селі по кілька днів, після чого переходили в інші населені пункти.
Свідчення також містять інформацію про функціонування повстанського підпілля. Надія Тернюк зазначала, що восени та взимку 1943 року в її будинку тимчасово розміщувався штаб УПА. Вона особисто знала повстанців із псевдо «Грім», «Кармелюк», «Кропива» та «Вир». Ці відомості дають уявлення про масштаби діяльності підпілля на Шумщині та про активну підтримку, яку окремі місцеві жителі надавали повстанському руху.
Найбільшу увагу у своїх свідченнях Надія Тернюк приділила повстанцеві «Орлику». Вона згадувала, що між ними виникли близькі стосунки. «Орлик» розповідав, що походив із Галичини, де залишилися його батьки та сестра. Коли не мав можливості особисто навідатися до Великої Іловиці, передавав їй листи через «Вира» та «Кропиву». Переписка зберігається у справі. Ці спогади свідчать про існування добре налагодженої мережі зв'язку всередині повстанського руху та про те, що навіть в умовах війни люди прагнули зберігати особисті стосунки.
Водночас необхідно враховувати, що ці свідчення були зафіксовані під час слідства органами НКВД. Тому вони є важливим історичним джерелом, але потребують критичного аналізу та зіставлення з іншими архівними документами, спогадами очевидців і матеріалами повстанського підпілля.
Таким чином, «Орлик» залишається однією з маловідомих постатей українського визвольного руху. Архівний документ зберіг лише окремі штрихи до його біографії, однак навіть вони дають змогу побачити за військовим псевдо живу людину зі своєю родиною, почуттями та трагічною долею.
14 жовтня 2024 році на новому меморіальному знакові на могилі Героїв у Шумську одному з шести Невідомих повернули його лицарське псевдо – «Орлик-Грім».
Василь Процюк-Кропива, Орлик, Надія Тернюк – ці видатні постаті є важливою частиною національно-визвольного руху на Шумщині. Кожен з них частинка великої боротьби українського народу. Думаю вони не заслуговують на забуття. Саме тому ми повинні збиратись у тих пам’ятних місцях, де оживає історія, для збереження їхньої світлої пам’яті.
Джерела
1. Державний архів Волинської області, фонд р-4666, опис 2, справа 856. - Режим доступу: https://volyn.archives.gov.ua/elekt_archives/elekt_spravi/Images/F4666_2-856.pdf
2. Галузевий архів УСБУ в Тернопільській області, фонд р-7, справа П-12476.
Про авторів
Лукащук Анатолій - краєзнавець.
